Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

на ще вищі щаблі. Минув час, і за браком надійних новин цікавість до Джона і його життя згасла. Він і його молодший брат стали лише двома серед тисяч білих чоловіків, які втекли, щоб уникнути військової служби, лишили позаду приголомшену родину. Джон майже зник із колективної пам’яті Кутзее, як раптом їм на голову впав скандал про його вигнання з Америки.

«Та страхітлива війна», — казав його батько, то все через ту війну, в якій американські хлопці жертвували своїм життям задля азіатів, які, здається, не відчували ніякої вдячності. Не дивно, що прості американці обурилися. Не дивно, що вони заполонили вулиці. Джон хоч-не-хоч став учасником вуличних протестів, стверджував далі батько у своїй розповіді, а те, що сталося потім, було лише прикрим непорозумінням.

Може, саме синова ганьба, а отже, й неправда, яку доводилося казати, перетворили Джека в підтоптаного, передчасно постарілого чоловіка? Як можна запитати про таке?

— Ти, мабуть, радієш, що знову бачиш Кару, — каже вона Джонові. — Ти втішений, що вирішив не лишатися в Америці?

— Не знаю, — відповідає Джон. — Звичайно, серед цього, — він не робить жесту, але вона знає, що він має на увазі: цього неба, цього простору, величної тиші, що огортає їх, — я почуваюся благословенним, одним з нечисленних щасливців. Але, якщо говорити практично, яке майбутнє я маю в цій країні, до якої я ніколи на пасував? Можливо, абсолютний розрив був би, зрештою, кращим. Відтяти себе від того, що любиш, і сподіватися, що рана загоїться.

Щира відповідь. Слава Богу за це.

— Джоне, вчора, поки ти з Майклом їздив, я розмовляла з твоїм батьком. По щирості, я не думаю, що він повною мірою розуміє, що ти плануєш. Я говорю про Мервевілл. Твій батько вже немолодий і почувається недобре. Не можна закидати його в чуже місто і сподіватися, що він сам обстоюватиме себе. І не можна сподіватися, що решта родини втрутиться й подбає про нього, якщо йому стане зле. Оце й усе. Про це я й хотіла тобі сказати.

Джон не відповідає. В його руці шматок дроту від старої огорожі. Роздратовано махаючи ним праворуч і ліворуч, збиваючи верхівки трав, які гойдалися під вітром, він опускається схилом розмитої греблі.

— Не поводься отак! — дріботить вона вслід за ним. — Ради Бога, говори зі мною! Скажи, що я помиляюся! Скажи, що не маю слушності!

Джон зупиняється, обертається й дивиться на неї очима холодної неприязні.

— Дозволь я розповім тобі про ситуацію мого батька, — каже він. — Мій батько не має заощаджень, ані цента, і не має страховки. Він може чекати тільки державної пенсії: сорока трьох рендів на місяць, коли я дивився востаннє. Тому, незважаючи на свій вік, на своє кволе здоров’я, він змушений і далі працювати. Разом ми обидва заробляємо за місяць те, що продавець автомобілів заробляє за тиждень. Батько може відмовитися від роботи тільки тоді, якщо переїде туди, де вартість засобів прожиття менша, ніж у великому місті.

— А чого він узагалі повинен переїжджати? І чому до Мервевілла, до якоїсь зношеної старої руїни?

— Маргі, я не можу жити з батьком невизначено довго. Це робить нас надто нещасними, нас обох. Це неприродно. Батьки і сини ніколи не мали жити в спільному домі.

— Але мені не здається, ніби твій батько такий, що з ним важко вживатися.

— Можливо, але я така людина, з якою важко вживатися. Мої труднощі полягають у тому, що я не хочу поділяти простір з іншими людьми.

— Тож ось яка причина цієї вовтузні з Мервевіллом: ти хочеш жити сам?

— Так. Так і ні. Я хочу мати змогу бути сам, коли захочу.

[ПРОБІЛ]

Вони зібралися на веранді, всі Кутзее, пили ранковий чай, базікали, знічев’я спостерігали, як троє молодших Майклових синів грали в крикет на відкритому werf, моріжку.

На далекому обрії з’явилася хмара куряви й зависла в повітрі.

— То, мабуть, Лукас, — сказав Майкл, що мав найгостріші очі. — Маргі, це Лукас!

Лукас, як виявилось, вирушив у дорогу ще вдосвіта. Він утомився, але однаково був у доброму гуморі і сповнений енергії. Тільки-но встигши привітатись із дружиною та родиною, Лукас долучився до хлопчачої гри. Може, він не дуже вправний у крикеті, але любить бути з дітьми, і діти обожнюють його. Він був би найкращим із батьків, і Марго крається серце, що він лишиться бездітним.

Джон теж долучається до гри. У крикеті він кращий за Лукаса, вправніший, це можна побачити одразу, але діти не прихиляються до нього. Так само й собаки, помітила вона. Джон, на відміну від Лукаса, аж ніяк не батько від природи. Alleenloper, як деякі тварини-самці: одинак. Може, й добре, що він неодружений.

На відміну від Лукаса, проте є речі, якими вона ділиться з Джоном, хоча ніколи не могла б розповісти про них Лукасові. Чому? Завдяки дитинству, проведеному разом, найнеоціненнішому часові, коли вони відкрили одне одному свої серця так, як ніколи вже не відкривали згодом, навіть чоловікові, якого любиш більше за всі скарби світу.

«Найкраще відтяти себе від того, що любиш, — сказав він їй під час прогулянки, — відтяти і сподіватися, що рана загоїться». Вона розуміє його цілковито. Саме оце передусім і притаманне їм обом: не просто любов до цієї ферми, цієї kontrei, Кару, а розуміння, яке приходить разом із любов’ю, розуміння, що любові може бути забагато. Йому і їй дісталося щастя жити влітку в дитинстві в священному місці, але величі колишньої пори вже не повернути, тож краще не навідувати старих місць і не покидати їх потім, оплакуючи втрачене назавжди.

Тривога, що ти любиш забагато, — аж ніяк не те, що має сенс для Лукаса. Для нього любов проста і щиросерда. Лукас віддає себе їй усім своїм серцем, і в обмін вона віддає йому всю себе. «Цим тілом я обожнюю тебе». Її чоловік завдяки своїй любові виявляє найкраще, що є в ній, і навіть тепер, сидячи і п’ючи чай, дивлячись, як він грає, Марго відчуває, як її тіло тепліє до нього. Від Лукаса вона навчилась, якою може бути любов. Натомість її двоюрідний брат… Вона не здатна уявити собі, щоб він щиросердо віддавав себе комусь. Він завжди щось утримує, держить у запасі. Не треба мати собачий нюх, щоб помітити це.

Було б добре, якби Лукас міг зробити перерву, якби він і вона могли переночувати ніч, а то й дві у Воельфонтейні. Але ні, завтра понеділок, до ночі вони мають повернутися до Мідделпоса. Тож після обіду вони прощаються з тітками