Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

— Totsiens[62], — каже вона. — Я напишу тобі листа і хочу, щоб ти відповів мені.

— До побачення, — відповідає він. — Щасливої дороги.

Марго починає писати пообіцяного листа того самого вечора, сидячи в халаті й капцях за столом на своїй кухні, кухні, яку застала, коли вийшла заміж, і яку полюбила; там є величезна стара плита і завжди холодна комора без вікон, де полиці вгинаються від банок варення й консервації, заготованих восени.

«Дорогий Джоне, — пише вона, — я була така сердита на тебе, коли ми поламалися на Мервевіллській дорозі, — сподіваюся, я не показувала цього забагато, і сподіваюся, що ти пробачиш мені. Цей лихий настрій тепер уже розвіявся, не лишилося й сліду. Кажуть, що людину можна пізнати як слід тільки тоді, коли проведеш ніч із нею. Я рада, що мала нагоду провести ніч із тобою. Уві сні наші маски спали, і ми бачили себе такими, якими є насправді.

У Біблії чекають дня, коли лев ляже поряд із ягням, коли вже не буде потреби бути насторожі, бо ми не матимемо причини для страху. (Запевняю, що ти не лев, а я не ягня.)

Я хочу востаннє порушити тему Мервевілла.

Ми всі колись постаріємо, і так, як ми ставимось до своїх батьків-матерів, колись, напевне, поставляться й до нас. Як кажуть, що йде по колу, по колу й вернеться.

Я певна, тобі важко жити з батьком, коли ти звик жити сам, але Мервевілл — аж ніяк не слушний розв’язок.

Джоне, ти не самотній у своїх труднощах. Керол і я постали перед тією самою проблемою з нашою матір’ю. Коли Клаус і Керол виїдуть до Америки, тягар дістанеться безпосередньо нам із Лукасом.

Я знаю, ти не віриш у Бога, тож і не казатиму, щоб ти молився, і Господь напутив тебе. Я теж не дуже вірю, але молитва — добра річ. Навіть якщо немає нікого вгорі, щоб слухати, людина принаймні промовляє слова, а це краще, ніж тримати все в собі.

Я б хотіла, щоб ми мали більше часу для розмов. Пам’ятаєш, як ми розмовляли, коли були дітьми? Спогади про ті часи вкрай неоціненні для мене. Як прикро, що, коли прийде наша черга вмирати, помре й наша розповідь, розповідь про тебе і мене.

Я навіть не можу висловити, скільки ніжності я відчуваю до тебе цієї миті. Ти завжди був моїм улюбленим двоюрідним братом, але йдеться не тільки про це. Я прагну захищати тебе від світу, навіть якщо ти, напевне, не потребуєш захисту (як я припускаю). Важко з’ясувати, що робити з такими почуттями. Адже стосунки між двоюрідними братами і сестрами стали вже такі старомодні, правда? Скоро всі ті правила, які нам треба було засвоїти, правила, кому з ким дозволено одружуватися, двоюрідним братам і сестрам, троюрідним, чотириюрідним, будуть просто антропологією.

А втім, я однаково рада, що ми не дотрималися своїх дитячих обітниць (пам’ятаєш?) і не побралися. Ти, мабуть, радий теж. Ми були б безнадійною парою.

Джоне, тобі потрібний хтось у житті, хтось, хто дивився б за тобою. Навіть якщо ти обереш котрусь жінку, що не конче є коханням твого життя, подружнє життя буде кращим, ніж те, що ти маєш тепер, живучи вдвох із батьком. Недобре спати самому ніч у ніч. Вибач, що кажу тобі таке, але я говорю на підставі гіркого досвіду.

Я мала б розірвати цього листа, він дуже бентежить мене, але я не розриватиму. Я кажу собі, що ми достатньо давно знаємо одне одного, і ти пробачиш мені, якщо я ступила туди, куди не повинна ступати.

Ми з Лукасом щасливі вдвох в усіх можливих аспектах. Я щоночі стаю навколішки (так би мовити), дякуючи, що його шлях перетнувся з моїм. Як би я хотіла, щоб і в тебе було так само!»

Немов покликаний, Лукас прийшов на кухню, нахилився над нею, притисся вустами до її голови, опустив руки під халат, обхопив долонями груди.

— Му skat[63], — прошепотів він».

— Не можна писати такого, не можна. Ви просто вигадуєте все.

— Я виріжу це місце. «Притисся вустами до її голови.

— Му skat, коли ти підеш спати?

— Зараз, — відповіла Марго й відклала перо. — Зараз.

Skat: ласкаве звернення, яке вона не любила аж до дня, коли почула з його вуст. А тепер, коли він шепоче це слово, вона тане. Скарб цього чоловіка, в який він може зануритись, коли хоче.

Вони лежали в обіймах одне одного. Ліжко рипіло, але їй було байдуже, вони ж удома і можуть примушувати те ліжко рипіти скільки завгодно».

— Знову!

— Я обіцяю: коли закінчу, я передам вам текст, увесь текст, і дозволю вам вирізати, що захочете.

«— Це ти Джонові пишеш листа? — запитує Лукас.

— Так. Він такий нещасний.

— Може, це просто його натура. Меланхолійний тип.

— Але він не був таким. Колись він був таким щасливим! Якби ж він міг знайти жінку, яка дістане його з його шкаралущі!

Але Лукас уже спить. Це його натура, його тип: він одразу засинає, мов невинна дитина.

Марго теж хотілося б заснути, але сон до неї йде повільно. Здається, немов дух її двоюрідного брата й досі таїться тут, кличе її назад на темну кухню дописати те, що вона писала для нього. «Вір мені, — шепоче вона. — Обіцяю, я повернуся».

Та коли вона прокидається, це вже понеділок, немає часу на інтимності, вони повинні одразу вирушати в дорогу до Калвінії, вона — до готелю, Лукас — до автопарку. В маленькому кабінеті без вікон вона працює цілий день за конторкою над купою рахунків, а ввечері вже надто виснажена, щоб далі писати початий лист, крім того, вже втратила зв’язок із тодішніми почуттями. «Я думаю про тебе», — дописує вона внизу сторінки. І навіть це неправда, за цілісінький день вона ні разу не згадала про Джона, не мала часу. «З великою любов’ю, — пише вона, — Маргі». Підписує конверт і заклеює. Отже, зроблено.

З великою любов’ю, але якою великою? Достатньою для порятунку Джона в скрутній ситуації? Достатньою, щоб вирвати його з внутрішньої ізоляції, меланхолії, властивої цьому типові? Вона сумнівається. А що як він не хоче, щоб його виривали? Якщо його грандіозний план — сидіти у вихідні на веранді будинку в Мервевіллі й писати вірші, тим часом як сонце розпікає бляшану покрівлю, а батько бухикає десь у задній кімнаті;