Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

спіткає нещастя, чи не благав Діка не їхати сюди? Тепер Дік уже, мабуть, шкодує, що не послухався його. І раптом Перрі подумав: а як же він сам? З кількома центами й жменею олов’янок у кишені? Куди податися? Хто йому допоможе? Бобо? Де там у біса! А от її чоловік міг би. Коли б Фред Джонсон жив власним розумом, він ще тоді допоміг би Перрі достроково звільнитися, гарантувавши йому роботу після тюрми. Та Бобо цього не дозволила: мовляв, нічого, крім зайвих прикрощів, це не дасть, а то ще й на небезпеку наразить. Так-таки й в листі до Перрі написала. Дарма, колись він поквитається з нею, розкаже їй, на що він здатний, детально змалює всі ті речі, що їх може заподіяти таким, як вона, шановним людям, забезпеченим і самовдоволеним, достоту як Бобо. Атож, нехай дізнається, що з ним жарти погані, а він дивитиметься на її очі. Мабуть, варто поїхати задля цього в Денвер. Так він і зробить — поїде в Денвер, до Джонсонів. Фред Джонсон допоможе йому почати життя наново, змушений буде допомогти, бо інакше довіку його не здихається.

Цієї миті до нього підійшов Дік.

— Гей, Перрі,— мовив він.— Тобі погано?

Діків голос вилинув на Перрі, мов добряча доза сильного наркотика, збудивши в ньому вир суперечливих почуттів: напруження й полегкість, лють і приязнь. Стиснувши кулаки, він підступив до Діка.

— Сучий ти син!..

Дік вищирив зуби й сказав:

— Гайда. Можемо знову підхарчитися.

Не обійшлося без пояснень та вибачень: Дік належним чином відбув їх, коли вони з Перрі засіли в «Орлі» — улюбленому Діковому ресторанчику в Канзас-Сіті.

— Ти вже даруй мені, голубе. Я знав, що на тебе корчі нападуть. Що ти подумаєш, ніби я вже у фараонів. Але мені так повелося, що гріх було спинитись.

Він пояснив, що, залишивши Перрі, подався до Марклового гаража, де колись працював: сподівався знайти там якісь номери, щоб поставити на вкрадений «шевроле» замість небезпечних айовських.

— Ніхто й не побачив, як я прийшов і як пішов. Той Маркл завжди мав неабиякий зиск з розбитих машин. Прокрався я на задвірок, аж глядь — так і є, стоїть потрощений «де сото» з канзаськими номерами. Як ти думаєш, де вони тепер? На нашому «шевролику», друже!

Зробивши цю заміну, Дік викинув айовські номери в каналізацію. Тоді спинився біля бензозаправної станції, де працював один його приятель, колишній однокласник, якого звали Стів, і умовив того розміняти готівкою чек на п’ятдесят доларів. Досі він ніколи «не обкрадав своїх». Та пусте, більше він Стіва не побачить, бо цього ж таки вечора розпрощається з Канзас-Сіті, тепер уже назавжди. То чом би й не «потрусити» декого з давніх знайомих? Маючи це на думці, Дік навідав ще одного товариша по школі, що працював продавцем в аптеці. Після цього прибуток його зріс до сімдесяти п’яти доларів.

— А до вечора заокруглимо до двох сотень. Я вже намітив, куди нам зробити візити. Шість чи сім місць. А почнемо тут-таки.— Він мав на увазі «Орел», де його знали всі, від офіціантів до бармена, й приязно прозивали Маринадом (то була його улюблена страва).— А потім — до Флоріди! То як, голубе? Чи я тобі не обіцяв, що ми святкуватимем різдво у Майямі, як усі мільйонери?

Дьюї прокинувся. В кімнаті шерифової контори, де він заснув, зробивши голову на стіл, було майже темно. У суміжному кабінеті, на столі місіс Річардсон, задзвонив телефон. Але зняти трубку не було кому — всі уже давно розійшлися. Виходячи з контори, Дьюї твердо вирішив поминути телефон, що й далі дзвонив без упину, та в останню мить завагався. А може, то Мері хоче спитати, чи він ще працює і чи ждати його до вечері?

— Прошу містера Дьюї. Його викликає Канзас-Сіті.

— Я містер Дьюї.

— Говоріть, Канзас-Сіті. Ваш абонент на проводі.

— Еле? Це Най.

— Слухаю вас, Братчику.

— Приготуйтеся почути важливі новини.

— Готовий.

— Наші друзі тут. У Канзас-Сіті.

— Як ви дізналися?

— А вони й не дуже ховаються. Гікок понапідписував чеків по всьому місту. Та ще й своїм власним ім’ям.

— Своїм ім’ям? Це напевне означає, що він не думає затримуватись надовго... Або ж він надто самовпевнений. То, кажете, і Сміт з ним?

— Атож, обидва тут. Але на іншій машині. Чорно-білий «шевроле» п’ятдесят шостого року.

— Номери канзаські?

— Канзаські. І слухайте, Еле, як нам пощастило! Вони купили телевізор, розумієте? Гікок виписав продавцеві чек. А коли вони вже від’їжджали, в того вистачило розуму записати номер машини. Там-таки, на звороті чека. Округа Джонсон, шістнадцять двісті дванадцять.

— Перевірили?

— І що ви думаєте?

— Машина крадена.

— Це само собою. Але номери підмінені. Вони зняли їх з розбитого «де сото» в одному з тутешніх гаражів.

— А коли, ви знаєте?

— Учора вранці. Шеф (Логен Сенфорд) уже розіслав попередження з новим номером і описом машини.

— А щодо ферми Гікоків? Якщо вони ще десь в околиці, то рано чи пізно можуть туди з’явитися.

— Не турбуйтеся. Ми пильнуємо... Слухайте, Еле...

— Ну?

— От би мені такий подарунок на різдво. Нічого більше не хочу. Тільки б поставити на цьому крапку. Поставити крапку й заснути до Нового року. Як ви на це дивитесь?

— Ну що ж, сподіваюся, ви дістанете цей подарунок.

— Сподіваюся, ми обидва його дістанемо.

Трохи згодом, замислено йдучи через огорнуту вечірнім присмерком площу перед будинком суду, де під ногами шаруділо неприбране сухе листя, Дьюї з подивом подумав про те, що не відчуває ніякого піднесення. Здавалося б, тепер, дізнавшись, що гадані злочинці не зникли назавжди десь на Алясці чи в Мексіці й що їх от-от буде заарештовано, він мав би радіти, але чомусь не радів. Навіть сумнівався, чи правдиве Наєве повідомлення, й начебто не до кінця повірив йому. Не вірив він і в те, що Гікока й Сміта буде схоплено в Канзас-Сіті. Йому видавалося, що цих двох узагалі неможливо спіймати.

Майямі-Біч, Оушен-драйв, 335 — така адреса