Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

— Десь у році сорок сьомому чи сорок восьмому працював у Герба один тип. Звичайний собі найманий робітник. Потім він попав у тюрму, в Ленсінг, і там усе думав, який Герб багатий. Отож місяць тому, коли його випустили, він одразу гайнув сюди, щоб пограбувати й убити Клаттерів.

Тим часом за сім миль на захід, у Голкомбі, ніхто й сном-духом не відав про наближення великих подій. Почасти тому, що віднедавна трагічна загибель Клаттерів була забороненою темою в обох головних осередках чуток — у поштовій конторі й «Гартменовому кафе».

— Щодо мене, то я не хочу більше й слова про це чути,— заявила місіс Гартмен.— Я сказала: далі так не можна. Підозрювати одне одного, залякувати до смерті. Отож щоб усі знали: кому хочеться про це говорити, нехай сюди не потикається.

Таку ж непохитну позицію зайняла і Мерт Клер.

— Люди приходять купити на п’ять центів марок і думають, що це дає їм право стовбичити тут по три години й вивертати весь підспідок Клаттерів. Та й іншим кісточки перемивати. Справжнісінький гадючник! А я не маю часу слухати плітки. Я тут на державній службі...

Година була рання, ще не минуло й дев’ятої, і Перрі зайшов до пральні самообслуговування перший. Він відімкнув валізу, витяг звідти купу брудних трусів, шкарпеток та сорочок (своїх і Дікових), заклав їх в автомат і вкинув в отвір замість монети олов’яне кружальце з тих, що ними з лишком забезпечився в Мексіці.

Перрі добре орієнтувався в таких закладах, бо відвідував їх часто й охоче — звичайно він «спочивав душею», сидячи й спостерігаючи, як білизна стає чистою. Але не сьогодні. Йому не давали спокою лихі передчуття. Незважаючи на всі його застереження, Дік таки наполіг на своєму. І ось вони знову в Канзас-Сіті — злидарі злидарями, та ще й на краденій машині! Цілу ніч вони гнали айовський «шевроле» крізь дощ, лише двічі спинившись підзаправитись бензином; обидва рази — з чужих машин, що стояли на безлюдних вулицях сплячих містечок. (То була робота Перрі. «Я в цьому ділі неперевершений мастак,— казав він.— Урізок гумового шланга — моя транзитна картка»). Діставшись на світанку Канзас-Сіті, мандрівники передусім поїхали до аеропорту, де в чоловічій убиральні вмилися, поголились і почистили зуби. А за дві години, трохи подрімавши в залі чекання, приїхали назад до міста. Дік залишив товариша біля пральні, пообіцявши вернутися через годину.

Забравши з автомата чисту й суху білизну, Перрі поскладав її назад у валізу. Був уже початок одинадцятої. Дік, що, мабуть, десь там «стругав липу», спізнювався. Перрі сів його чекати, уподобавши лаву, де на віддалі простягнутої руки лежала жіноча сумка. У нього аж руки свербіли туди залізти, але вигляд власниці, найдебелішої з кількох жінок, що прийшли прати білизну, відстрашив його. Колись, ще як був вуличним хлопчаком у Сан-Франціско, він у парі з одним китайчам («Як це його звали? Томмі Чен? Томмі Лі?») «шарудів по сумочках». Перрі любив згадувати про деякі їхні витівки, це його тішило.

«Одного разу ми підкралися до старої такої пані, зовсім старої, і Томмі схопив її сумочку. Та стара вчепилася в неї і не пускала. Він до себе чимдуж тягне, а вона до себе. Тоді побачила мене та й каже: „Ану поможи мені! Поможи!“ А я їй: „Дзуськи, пані, я йому помагаю!“ — та як смикну! Вона аж перекинулась. А в тій сумочці всього дев’яносто центів було, я добре запам’ятав. Ми пішли в китайський ресторанчик і проїли їх».

Відтоді мало що змінилося. Перрі став на двадцять з чимось років старший і на сотню фунтів важчий, але із скрути так і не вибився. Він і досі був вуличним хлопчиськом і жив на крадені гроші (подумати тільки — і це з його розумом та здібностями!).

Він раз у раз поглядав на стінний годинник. О пів на одинадцяту його охопила тривога, а під одинадцяту ноги його аж судомило з болю — певна ознака того, що він починає панікувати, «пускати бульки». Перрі зжував таблетку аспірину й намагався відігнати геть — чи хоч би пригасити — напрочуд виразні страхітливі видіння, що низкою перебігали в його свідомості: ось Дік у руках охоронців закону, спійманий на гарячому з липовим чеком чи, може, затриманий за якесь дрібне порушення правил вуличного руху (а машина, виявляється, крадена!). Цілком імовірно, що саме в цю мить Дік сидить в оточенні злющих детективів. І розмова йде не про дрібниці — не про чеки чи вкрадені машини. Убивство — ось тема цієї розмови, бо хоч як був певен Дік, що ніхто на них не подумає, а таки подумали. І ось уже повна машина полісменів керує до пральні.

Та пі, це вже він казна-що собі уявив! Дік ніколи такого не зробить — не розв’яже язика. Скільки-бо разів він повторював: «Хай мене хоч убивають — однаково нічого не скажу». Дік, звісно, «дзвонар», і його хвалена залізна витримка, як упевнився Перрі, виявлялася лише тоді, коли він був господарем становища. І раптом Перрі спала на думку інша, не така страшна причипа Дійового спізнення. Можливо, він поїхав навідати батьків. Це теж було ризиковано, але Дік «шанував» їх — принаймні сам так казав. Минулої ночі, коли вони їхали крізь зливу, він признався Перрі:

— Страх як хочеться побачити своїх. Вони й слова нікому не скажуть. Цебто не повідомлять наглядача і взагалі не зроблять нічого такого, що могло б нам зашкодити. Тільки соромно мені. Боюся, що скаже мати. Про оті чеки й про нашу втечу. От коли б можна було їм подзвонити, дізнатись, як вони живуть...

Та це було неможливо, бо Гікоки не мали вдома телефону; інакше Перрі й сам подзвонив би, спитав, чи там Дік.

Минуло ще кілька хвилин, і ним знову заволоділа тривога: ні, Діка таки напевне заарештовано. Біль обпік ноги, пішов по всьому тілу, і від брудних випарів пральні Перрі враз занудило. Він підхопився з місця й вискочив на вулицю. Стояв край тротуару, і його вивертало, «мов з перепою». Канзас-Сіті! Чи не казав він, що в Канзас-Сіті їх