Читати книгу - "Природа всіх речей"

— Ваша правда, але мені спокійно від самої думки, що вони є. Вам, напевно, моє життя здається досить сумним. Але це не так. Я живу там, де маю жити. Розумієте, свою місію я ніколи не покину. Моя праця тут — це не доручення, сестро Віттекер. І не робота, після якої виходять на пенсію, а потім, здитинівши, мирно доживають свого віку. Моє завдання — до кінця своїх днів підтримувати життя у цій церковці, що схожа на той човник, який пливе вперед усупереч вітрам і негоді. В мій човник може застрибнути кожен, хто має охоту. Я нікого до цього не змушую, але хіба я можу його покинути? Моя люба дружина каже, що християнин з мене кращий, ніж місіонер. Може, вона й має рацію! Сумніваюсь, що мені вдалося хоч когось навернути в свою віру. Але ця церква — мій обов’язок, сестро Віттекер, і так буде завжди.

Йому, як дізналася Алма, було сімдесят сім років.

У затоці Матаваї він прожив довше, ніж вона на світі.

Розділ двадцять четвертий

Настав жовтень.

На острові запанувала пора, яку таїтянці називали Гіая — голодна пора, коли плоди хлібних дерев стає важко знайти й люди часто не мають що їсти. На щастя, в затоці Матаваї голод не лютував. Місцевий люд, звісно, не розкошував, але й від голоднечі не вмирав. Рятувалися рибою й коренем таро.

Ох, корінь таро! Нудний, прісний корінь таро! Подрібнений і товчений, варений і слизький, запечений на вугіллі й поскочуваний у вологі кульки — пої — його використовували всюди: їли на сніданок, давали під час причастя, кидали свиням.

Одноманітність кореня таро час від часу переривали крихітними бананами — солодкими, чудесними бананами, які можна було ковтати цілими — але навіть їх бувало непросто знайти. Алма з апетитом поглядала на свиней, але, як виявилось, сестра Ману берегла їх на чорний день. Тому свининою посмакувати не вдалося — сам лише корінь таро на сніданок, обід і вечерю, а вряди-годи, як пощастить, ще й величенька рибина. Алма все віддала б, щоб хоч один день не їсти кореня таро — але день без кореня таро означав день без їжі. Вона починала розуміти, чому преподобний Веллс взагалі перестав їсти.

Дні були одноманітні, спекотні й тихі. Всі розімліли й розлінилися. Роджер вирив у Алминому саду нору й спав там цілий день, висолопивши язика. Неоперені курчата шпорталися в землі в пошуках їжі, а тоді покинули й, зажурені, поприсідали в затінку. Навіть хлопчаки з ватаги Гіро — невтомні шибеники — аж до вечора дрімали в холодку, як старі пси. Тільки час від часу бралися неохоче до всіляких пустощів. Гіро десь роздобув сокиру, яку прив’язав до мотузки й гамселив нею по камені, наче бив у гонг. Один із Макеа стукав каменем по ободу від старої бочки. Алма здогадалась, що так вони грають музику, але їй вона видалась нудною і втомливою. Увесь Таїті був знуджений і виснажений.

За часів її батька острів палав у полум’ї війни й хіті. Вродливі молоді таїтянці й таїтянки так відверто й дико витанцьовували довкола ватри на цьому ж самому узбережжі, що Генрі Віттекер — юний і недосвідчений — мусив налякано відвертатися від цього видовища. Тепер же на острові панувала нудьга. Місіонери, французи й китобійні судна з усіма їхніми проповідями, канцелярщиною і хворобами вигнали диявола з Таїті. Могутні воїни всі до одного померли. Зосталися тільки ліниві дітлахи, які куняли в затінку, а для розваги вдовольнялися грюкотом сокири й обручів від бочки. Куди ті юнаки мали тепер виплескувати свій дикий шал?

Алма невтомно шукала Хлопчика, вирушаючи на щораз довші й довші прогулянки — сама, з Роджером, з безіменним кістлявим поні. Вона обійшла всі селища й хутори вздовж узбережжя по обидва боки від затоки Матаваї. Бачила всяких чоловіків і хлопців. Були серед них і гарні юнаки зі шляхетними рисами обличчя, якими так захоплювалися перші прибулі на острів європейці, але траплялися і молоді хлопці з покаліченими слоновою хворобою ногами, і хлопчаки з загноєними очима — наслідком венеричних хвороб їхніх матерів. Бачила дітей, скорчених і скоцюрблених від сухот кісткового мозку. Підлітків, які б виросли красенями, якби не рубці від віспи й кору. Алма натрапляла на майже порожні села, спустошені хворобами й смертю. На місіонерські селища, де панувала значно строгіша дисципліна, ніж у затоці Матаваї. Інколи вона навіть відвідувала церковні служби в тих поселеннях, де ніхто не співав таїтянською; люди шукали розради в пресвітеріанських гімнах, які виспівували з сильним акцентом. У жодній з парафій вона не зустріла Хлопчика. На своєму шляху Алма проминала втомлених робітників, заблудлих бродяг і мовчазних рибалок. Якось бачила одного старця, який сидів на палючому сонці й грав на таїтянській флейті в традиційний спосіб — дув у неї однією ніздрею: звук виходив такий журливий, що Алмі аж груди стиснуло від туги за рідною домівкою. Але Хлопчика вона так і не зустріла.

Пошуки її були даремні, розвідки закінчувалися нічим, але до затоки Матаваї і повсякденного життя у селищі вона щоразу поверталася з радістю. Алма завжди з вдячністю приймала запрошення преподобного Веллса попливти з ним до коралового саду. Їй стало зрозуміло, що його кораловий сад — це щось на кшталт її замшілих валунів у Білому Акрі — щось, що росте рясно й повільно, що можна вивчати десятками років, не знемагаючи від самотності. Алмі дуже подобалися розмови під час їхніх виправ до рифу. Преподобний Веллс попросив сестру Ману сплести Алмі такі ж сандалі, як у нього, з вузлуватого листя пандана, щоб вона могла ходити по гострих коралах, не ранячи ніг. Він показав Алмі циркову круговерть губок, анемон і коралів — усю привабливу красу мілких, прозорих тропічних вод. Розказав їй, як називаються барвисті рибки й розповів чимало історій про Таїті. І при цьому ніколи не розпитував про її власне життя. І вона зітхнула з полегшенням — не доведеться йому брехати.

Алмі припала до душі церковця в затоці Матаваї. У ній не було ані натяку на багатство й пишноту (деінде на острові Алмі траплялися значно розкішніші церкви), але короткі, виразні, незвичайні проповіді сестри Ману завжди приносили їй насолоду. Від преподобного Веллса вона дізналась, що історія Ісуса мала знайомі для таїтянців елементи, й саме вони допомогли першим місіонерам познайомити тубільців із Христовим вченням. Жителі Таїті вірили,