Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У цей час під’їхав сам Клесінський. Очі його виблискували, а вуса сіпалися від гніву, і він люто оглянув забризкану брудом, тремтячу дівчину.
— Далеко зібралася, пташко моя? — спокійно запитав Матвій, не видаючи голосом свого гніву.
Орися помертвіла зі страху: що він тепер із нею зробить? Але потім несподівано осміліла і, гордовито скинувши підборіддя, заявила:
— Ти не смієш утримувати мене силою! Ти мені ніхто, отже, я не зобов’язана підкорятися тобі. Дай мені спокійно поїхати, пане.
Клесінський зблід від люті: жодна людина не сміла так зухвало розмовляти з ним, та ще й у присутності його ж хлопів!
— Замовкни, дівчисько! — загорлав Матвій, утім, Орися й не зморгнула, лише її великі карі очі стали здаватися ще більшими через зіниці, що сильно розширилися від гніву, а красиві, чітко окреслені брови зсунулися.
— Не смій кричати на мене, пане, — спокійно відповіла Орися.
У Клесінського ледь розум не потьмарився від такого нахабства. Невідомо, що ще наговорили б одне одному Матвій і Орися, якби в цей час не під’їхав Павловський.
— Що ж ти, пане Клесінський, так швидко поїхав? — запитав Лешек, ковзаючи поглядом по обличчях присутніх, аби зрозуміти, що тут сталося. Він подивився на Орисю — та опустила очі, вії її затріпотіли, і здогадався, що покірлива панночка чимось завинила перед його сусідом і вирішила поїхати з маєтку, але сам її покровитель був проти цього, тому й улаштував гонитву. Лешекові несподівано стало шкода дівчину — уперше в житті в його серце постукала жалість.
— Отже, я дуже поспішав, пане Павловський, і не міг поговорити з тобою довше, — у тон йому відповів Матвій.
— А мені здається, що ти поспішав наздогнати панну Ірину, — відповів Лешек. — Навіщо це тобі знадобилося? Що ти хочеш зробити з панною?
Павловський, звісно, був рідкісним мерзотником, але аж ніяк не боягузом, — він вирішив утрутитися й заступитися за уподобану панянку.
— А це вже не твоє діло, пане, — відрізав Матвій.
— Ти перебуваєш на моїй землі! Отже, я як господар маю право знати про все, що на ній відбувається. Так що відповідай мені, пане Клесінський, — парирував Лешек.
Матвій геть озвірів і зі злістю промовив:
— Не пхай свого носа у мої справи, пане Лешеку! Інакше я так задовольню твою цікавість, що вона стане коротшою на висоту твоєї голови!
— Дивись, щоб я вперед твоєї не зрубав! Що зробила тобі ця дівчина, що ти переслідуєш її? — насупився Павловський.
— Яке твоє собаче діло? Не лізь у мої справи! — закричав геть осатанілий Матвій.
Лешек неабияк розлютився — очі його заблищали, а губи затремтіли від ледь стримуваної злості. Він вихопив шаблю.
— Зараз я покажу тобі, яке моє діло! — з перекошеним обличчям прошипів Павловський.
— Ну що ж! Сподіваюся, ти недавно сповідався й устиг покаятися! Бо Господь неодмінно в тебе про це спитає, — ущипливо промовив Матвій, виймаючи свою шаблю, — він несподівано знайшов того, на кого можна було б вилити свою лють.
Під час цієї чвари Орися мовчала, але коли чоловіки схопилися за шаблі, дівчина зітхнула і, під’їхавши, стала між ними.
— Панове, сховайте шаблі! Я прошу вас! Пане Лешеку, пробач, але це дійсно наша сімейна справа з паном Матвієм. Ну! Сховайте шаблі! Обидва!
Матвій підібгав губи, але шаблю не опустив, а Лешек під’їхав ближче до Орисі.
— Я не дозволю нікому тебе кривдити, моя панно! Навіть твоєму родичу! — категорично заявив він.
— Що ти, пане Лешеку! — вигукнула Орися. — Хіба пан Клесінський мене ображатиме? Так, ми посварилися, і я вирішила поїхати, не повідомивши про це своєму родичеві. Щиро дякую тобі за твоє заступництво, але пан Матвій мене не скривдить. Я не хочу між вами сварки і кровопролиття. Я не пробачу собі, якщо хтось із вас постраждає. Не хочу, щоби ти був поранений, пане Лешеку!
Павловський зітхнув — ця дівчина мала над ним міцну владу. Хай би чого зажадала, хай би чого попросила в нього ця красуня, він із радістю виконає будь-яке її прохання. За одну її ласкаву усмішку Лешек готовий був подарувати їй весь світ. Ось і тепер — великі лагідні очі дивилися на нього з тривогою та благанням. А ще вона сказала, що не хоче, щоби його було поранено!
— Я завжди готовий до твоїх послуг, моя панно, — відповів Лешек.
Він подивився на дівчину — та опустила очі. Павловський знову зазнав нападу нехарактерної для нього жалості. «Але що я можу вдіяти, окрім як зарубати Клесінського? Може, і правда не все так страшно, як мені здалося спочатку. Посперечаються й помиряться. Вони ж рідня. У будь-якому разі мій сусід не заподіє шкоди своїй родичці — не звір же він!» — думав Лешек.
— Ти можеш завжди розраховувати на мою допомогу, моя панно, — тихо сказав шляхтич і, шанобливо кивнувши Орисі, поскакав геть.
Матвій досадливо вклав шаблю у піхви й розвернув свого коня в бік маєтку. Його гайдуки оточили Орисю, яка, понуро опустивши голову, теж повернула свою кобилу та поїхала слідом за ним. «Не могла я інакше вчинити, — думала дівчина. — Вони перерізали б один одного. Навіщо мені ще й цей гріх на душу брати?!»
Під’їхавши до будинку, Матвій зліз із коня і зняв із сідла Орисю. Міцно тримаючи дівчину за зап’ясток, неначе вона могла знову втекти від нього, він швидко повів, практично потягнув її в дім. Челядь не сміла попадатися йому на шляху — усі вони
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицарі Дикого Поля. Том 1», після закриття браузера.