Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

видно, як удень. Якщо будинок залишався цілим, то, перш ніж заходити, слід було перевірити, чи немає на поверхах запалювальних бомб, які ще не вибухнули. Зазвичай після нальоту люди ходили від будинку до будинку і допомагали тим, чиї оселі згоріли. Виносили з руїн рештки майна, перев’язували поранених, забирали бездомних до себе на нічліг. Гасити пожежі з допомогою відер із водою давно ніхто не намагався. То було марно.

Одного разу Іван побачив, як солдати у відпустці рятували майно жінки з трьома дітьми, чий будинок догорав на очах. Спершу солдати повикидали з вікон пожитки: кошики з білизною, одяг, матраци, дитячі іграшки, тоді розібрали і витягли на вулицю ліжка, повиносили кухонну плитку та холодильник, а насамкінець — навіть кришталеву люстру. Щоби зняти люстру, солдатові довелося вилізти на неї, розгойдати й упасти разом із люстрою на підлогу. Він устиг винести люстру за мить до того, як завалилася стеля будинку.

А тим часом радянські війська підходили все ближче до Відня. Крім повітряних нальотів, тепер щодня бували й артилерійські обстріли зі славнозвісних «Катюш». Деякі мешканці міста остаточно переселилися до бомбосховищ. Одного разу Іван не встиг спуститися до бункера, коли почався наліт, і він вирішив перечекати його в коридорі, де принаймні не було скляного даху. Та раптом пролунали страшні гуркіт і тріск, на голову Іванові посипався тиньк, а у стелі розверзлася діра, через яку стало видно небо: у будинок влучив артилерійський снаряд. Наступні кілька днів Іван провів у підвалі, а потому перебрався до своєї дивом уцілілої квартири.

Заняття у школі починалися по обіді, щоб учні встигали добратися на уроки. Якщо ж перешкоджала повітряна тривога, то заняття переривали і чекали ще дві години після завершення бомбардування. Тоді повітряні тривоги вже були майже щодня. Постійно щось горіло: то фабрики, то житлові будинки, то залізничні станції. Повертаючись із гімназії, діти не знали, чи зможуть дістатися додому зруйнованими вулицями та чи цілий ще їхній дім.

Платили у школі дуже скромно, тож Івана часто виручав грошима Вільгельм — на той момент власник трьох малих підприємств із виробництва лаків, фарб і штучної смоли: «Інґас», «Гемоґан» і Австрійського товариства виготовлення штучної смоли. Він вчасно встиг інвестувати компенсацію, яку німецька влада виплатила їм зі сестрою Елеонорою після того, як конфіскувала родинну пивоварню та цілий маєток. Прибутків од цих підприємств практично не було, та Вільгельм мав кредит на сто сімдесят тисяч австрійських шилінгів, тому щомісяця отримував чек у швайцарському банку, і цього йому вистачало на спокійне життя. Він винаймав мебльовані кімнати неподалік від контори своїх підприємств, куди ходив щоранку на 7:30. Вільгельм та Іван жили на сусідніх вулицях.

### 1945

Вільгельм ішов до невеличкого ресторанчика в десятому районі неподалік від Південного вокзалу, куди вони часто ходили разом із Іваном. Вільгельм був там постійним клієнтом, і щойно він заходив, як назустріч вибігала симпатична господиня, привітно усміхалась і казала до Вільгельма: «Добрий день, пане полковнику!». Ставила на улюблений столик у затишному куточку біля вікна карафку знаменитої своїм смаком віденської води й ішла геть. Їсти сюди ходили переважно прості робітники, студенти, переселенці — українці, поляки, серби, боснійці, словенці. Саме на такій публіці Вільгельм любив випробовувати свій шарм. Іноді він виходив увечері сам, без Івана, «на полювання» за якимось молодим студентом. У такі вечори він одягав свій елегантний чорний костюм, чіпляв отриманий колись від пруського короля Залізний хрест, а також мідний тризуб. Вільгельм викликав у людей довіру та симпатію. Коли чув за сусіднім столиком українську, то підходив, шанобливо вклонявся, привітно усміхався своїми голубими очима і заговорював українською.

Але того разу української він не почув. А його улюблений столик було зайнято. За ним вечеряв елегантно вбраний юнак. Вільгельм одразу запідозрив у ньому француза і розхвилювався. Він завжди з ностальгією згадував своє життя в Парижі, та якось уже забув, якими небезпечними бувають французькі знайомства. До Вільгельма підійшла усміхнена кельнерка, шукаючи поглядом, куди би посадити постійного клієнта.

— Не треба, — жестом зупинив її Вільгельм. — Запитайте симпатичного юнака, чи можна скласти йому компанію на час вечері.

Кельнерка запитала. Юнак зацікавлено подивився на Вільгельмову струнку фігуру, яка все ще демонструвала залишки колишньої солдатської виправки, на акуратно підстрижені білі вусики на подовгастому обличчі, які виглядали солідно та симпатично, навіть попри те, що ефектна біла чуприна вже почала лисіти й Вільгельм повністю голив голову. Їхні погляди зустрілись, і юнак кивнув.

— Дозвольте відрекомендуватися. Вільгельм.

— Поль, — усміхнувся у відповідь юнак.

— Як вам смакує тутешній шніцель? — запитав Вільгельм.

— Він найкращий у цьому районі, якщо не в цілому Відні,◦— ствердив Поль.

Поль Маас був занадто молодий, аби пам’ятати довоєнний Париж, популярні тоді кнайпи, пісні, моду, персонажів світської хроніки. Та він готовий був вічно й захоплено слухати Вільгельмові розповіді про все те. Поль мешкав неподалік від Вільгельма, і вони почали іноді вечеряти разом, провадячи цілком невинні світські бесіди.

— Я помітив, що останнім часом у Відні побільшало солдатів французької окупаційної армії. Вони інші, ніж англійці й американці.

— Це більше схоже на імітацію, ніж на справжню армію, — те, як зараз виглядають тут французькі військові,◦— сумно усміхнувся Поль. — Їх не порівняти з англійськими чи з американськими солдатами. Насамперед за складом. Серед французів багато офіцерів колоніального війська, мобілізованих службовців і студентів. У них дуже кепське матеріальне забезпечення. Мало техніки, харчами їх практично повністю забезпечують американці. А ще донедавна французьким військовим доводилося