Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Отож я дуже втішився, коли в 1957 році – після закінчення університету й перед тим, як стати на учительську роботу в містечку Щирці поблизу Львова, – Львівський обком комсомолу нагородив мене, як переможця в літературному конкурсі серед молодих, путівкою на VI Всесвітній фестиваль молоді й студентів у Москві. Нагороду я отримав за першу публікацію циклу новел в журналі «Жовтень», серед яких був мій «Бузьків огонь», що розчулив казенні серця комсомольських керівників… Хоча мушу сказати, що серед комсомольчиків, на відміну від партійних гайдуків, траплялися й гарні хлопці: для прикладу наведу імена покійного Богдана Котика – знаменитого мера Львова, народного депутата України та Ореста Шейки – організатора Товариства Лева у Львові: виросли вони в комсомолі.

Чимало молоді поїхало тоді зі Львова на фестиваль. Перед вів популярний в Україні Дмитро Павличко, були серед нас молодий філософ Михайло Горинь, тодішні поети-початківці Микола Петренко та Іван Гущак й знамениті, голосні й чарівні сестри Байко: Марія, Даниїла й Ніна.

Одного фестивального дня, коли нам уже приїлися нескінченні відвідування концертів, форумів, круглих столів, ми зібралися на дачі в Останкіні, де мешкали наші співачки.

Треба сказати, що лункішої слави в Україні, ніж сестри Байко, тоді не мав ніхто. Можливо, ці депортовані з Польщі талановиті лемкині ніколи б не стали відомі у світі, якби не те лихо, що зруйнувало лемківський етнос: що не кажіть, а Україна таки скористалася і з насильного «возз’єднання всіх українських земель», і з насильних переселень, хоч – не дай, Боже, жодному народові зміцнювати такою ціною свій потенціал…

У Львові дівчата здобули музичну освіту, котрої, як українки, не могли б здобути в Польщі, й принесли із свого краю в український світ нікому не відомі мелодійні лемківські пісні, які на тлі радянської тарабарщини типу «Любила Миколу, бо він гарний хлопець, тепер люблю Йвана, бо він стахановець» зазвучали витонченою ліричністю, тихим українським смутком, а то й шугаївською бравадою й засвідчили про нормальну тональність українського мелосу. Звісно, й тематика пісень була людською – без фальшивого совєтського пафосу й обов’язкової похвали «щасливого й радісного життя»; пісні сестер зачаровували, промовляли до національної свідомості й інколи витискали сльозу; славне тріо юних лемкинь було на той час явищем революційним: переповнені концертні зали, оплески, скандування, вигуки «слава-браво-біс» розбуджували зацькований люд, гуртували, вселяли віру у високу духовність нашого народу; тріо, крім усього, промовило до українців за кордоном, що не згас іще український дух, – ми є!

Не можна не сказати й про зовнішню ефектність дівчат. Це моє визнання стосується всіх трьох, та немає, мабуть, на світі мужчини, який не був би Парісом і не творив над жінками свій суд: у Ніну, тонесеньку й гнучку, мов бадилина, мрійливу і для мене найкращу із сестер, я був палко закоханий, але ж – хіба мав сміливість підійти до неї й признатися у своїх почуттях: легше було згоріти у вогні!

На фестиваль я поїхав уже одружений: моя Софія милостиво відпустила свого молодого мужа; я їй і сьогодні вдячний, що ніколи не тримала мене на поворозці жіночих ревнощів. Можливо, це й спричинилося до того, що ми удвох відносно мирно прожили вік, і хто знає, як склалось би в мене життя з іншою… Та юне серце – шалене, сліпе й навіжене: ой, як забилось воно, коли в гуртожиток, де ми мешкали з Петренком, зайшов Павличко і сказав: «Хто хоче – їдьмо в Останкіно до сестер Байко в гості!»

Хто хоче?! Звичайно, я зібрався перший. Проте чекало на мене того дня тяжке розчарування, та одночасно й велика полегша: ті складнощі, які могли зайти в житті трьох людей, вмить були усунуті…

Після обіду на траві ми зайшли до якогось там залу на танці; я запросив Ніну до танго. І зважився! Не гаючись і не думаючи про наслідки, підніс її руку до уст, та не встигли ще прошелестіти слова освідчення, як осліпив мене блиск золота: на перстеневому пальці у Ніни сяяла шлюбна обручка!.. Минуло відтоді багато літ, а щемливе почуття юнацького захоплення залишило слід у серці: я й досі люблю зустрічатися з далеко вже не схожою на гнучку бадилинку жінкою й відчувати свою симпатію до неї. Дивне те життя… До речі, моя дружина вчила у школі Нінину дочку – улюблену мною артистку Львівського театру ім. Марії Заньковецької Лесю Бонковську.

Над останкінським озером, на зеленій леваді ми простелили дастархан й заходилися бенкетувати. Тоді ще ніхто з нас не вживав горілки, ми пили вино й чудово від нього хмеліли, співали – й сестри Байко мусили мужньо витримувати наші голоси… У своєму альбомі я зберігаю фотографію нашого товариства на імпровізованому бенкеті: крім сестер-господинь і львів’ян ви побачили б на ній закордонних гостей; не знаю навіть, як вони там опинились, а залишилися приятелями на весь вік. Це повновида красуня Галина Горбач з Німеччини й інженер з Польщі, на вигляд нобілітований шляхтич, Михайло Козак.

Ото й відкрилося тоді для мене перше віконце в інший світ, який був заслонений від нас залізними жалюзі, й могло воно прочинитися тільки в Москві на Всесвітньому фестивалі, на який з’їхався з усіх усюдів молодий люд, що то на відміну від старих пасічників, анахоретів і бурчунів прагне і легко вміє спілкуватися та нав’язувати контакти.

Я вперше зустрівся з українцями з діаспори й увіч переконався, що нічим вони від нас не відрізняються – ні поглядами, ані смаками, хіба лише тим, що поводяться розкутіше й ширший у них кругозір. Та це й не дивно: живуть-бо в цивілізованому (маю на увазі пані Горбач), а не в дикому соціалістичному світі й здобувають в університеті справжню освіту, – ніхто ж їм ніколи не туманив голови ленінським лжевченням. А ще: не вміли вони розмовляти пошепки або порозуміватися на мигах, і доводилося нагадувати