Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Аж тоді я вгледів на відстані кількох кроків стволи гармат, націлені в небо. Так от куди привів нас радянський капітан! Ми увірвалися в розташування зенітної батареї, що охороняла аеродром. Товариші, як видно, діяли за заздалегідь розробленим планом. Капітан зняв вартового пострілом з автомата, артилеристів ми накрили в бліндажі сонних.

Поряд, наче з-під землі, долинав знайомий мені зумер польового телефону. «Швидко в бліндаж! Відповідай їм!» — наказав капітан. Я кинувся в темінь. Хтось запалив сірник, я схопив трубку телефону. «Чому мовчите? Понапивалися, негідники! Говорить майор Фогель! Розбудіть лейтенанта Бруммера!» — кричав сердитий голос. «Один момент, гер майор! Лейтенант на батареї, зараз покличу». Я вибіг на повітря.

— Жвавіше, хлопці! — підганяв капітан. — Артилеристи, по місцях!

— Єсть, по місцях!

Зенітки повільно схилили свої стволи в бік аеродрому. Від несподіваного грому пострілів я аж присів. Короткі спалахи на мить освітили гай, низенькі хатини на околиці села, сріблясті силуети літаків на рівному полі. Один із «юнкерсів» загорівся. В кров'янистому світлі видно було людей, що бігли до літаків з протилежного кінця аеродрому.

— Ага, заворушилися! Вогонь!

Бензовоз, що стояв біля дороги, перетворився після чергового пострілу на вогняний стовп. Криваві відблиски лягли на хоботи гармат, на суворі обличчя змарнілих і виснажених людей, які тільки-но вирвалися з-за колючого дроту і вели вогонь прямою наводкою. Гармати гриміли раз по раз, із брязкотом відлітали вбік снарядні гільзи. Над аеродромом здійнялася хмара чорного диму. Та якийсь із льотчиків таки встиг добігти до своєї машини, сісти за штурвал, бомбардувальник, що стояв серед аеродрому, загуркотів раптом моторами й покотився полем. Капітан Микола відштовхнув наводчика крайньої зенітки, люто закрутив маховичком. Снаряд влучив у хвіст літака — «юнкерс» за кільки секунд розлетівся на друзки.

На аеродромі густо злітали чорні фонтани, гриміли вибухи, палахкотіло велетенське багаття. Кілька снарядів ми випустили по сірій коробці казарми, що виднілася на узліссі. Та фашисти вже здійняли тривогу. Неподалік у селі зчинилася стрілянина. Застукотіли кулемети десь у напрямі концтабору. Аеродромна обслуга почала обстрілювати батарею. Над нашими головами засвистіли кулі.

Скоро Едварда поранило в плече, ще хтось застогнав, схопившись за голову. Праворуч на шосе загули машини. Мабуть, було піднято на ноги якийсь військовий або жандармський підрозділ. А тут ще й снаряди кінчалися. Капітан послав кількох чоловік, озброєних гвинтівками, до околиці села, щоб прикривати батарею з тилу, поки артилеристи вистріляють увесь боєзапас.

А далі все перемішалося. Торохтіли автомати, бухали гранати. Ми кудись бігли, продиралися крізь кущі. Раптом перед нами вималювалися обриси грузовиків. Звідти вдарили кулеметними чергами. Я впав на землю поряд із капітаном Миколою. Він тихо лаявся і перев'язував шматком гімнастерки закривавлену ногу. «Біжи, біжи до лісу!» — сказав він крізь зуби. Я хотів допомогти йому підвестися, став на коліна, але цієї миті мене сильно вдарило в потилицю, вогні на аеродромі почали перевертатися в очах, закрутилися, затанцювали. Мануель підхопив мене під руки і кудись потяг.

… Очуняв я на підводі. Біля мене лежали трупи в сіро-зелених шинелях. На передку сидів німець, поганяв коней. Уже розвиднілося. Куди мене везуть? І тут я зрозумів, що мене підібрали разом із забитими, прийнявши за німецького солдата. У голові дзвеніло, гострий біль розколював потилицю. Все ж понад силу я підвівся і тихо звісив ноги з підводи. Візниця оглянувся. То був підстаркуватий німець в окулярах, мабуть, із «тотальників». Побачивши мертвяка, що раптом «ожив», він витріщив очі. Я схопив його гвинтівку і похитуляв у гущавину, думаючи про одне: тільки б не впасти! А через кільки днів мене підібрали в лісі бійці Гвардії Людової. Про захоплену в'язнями концтабору зенітну батарею, про спалені літаки на аеродромі поляки говорили повсюди.

Серед партизанів я зустрів пораненого Едварда. Що сталося з іншими втікачами, ніхто не знав.

І от через стільки років я побачив капітана Миколу на дніпровській пристані. Я не міг помилитися. То був він, капітан Микола. Він!..»

Нещодавно мені довелося знову плисти Кременчуцьким морем. Я стояв на палубі, з нетерпінням чекаючи знайомої пристані. Як і два роки тому, там зеленіли гінкі тополі, біля піщаного берега гойдалися на хвилі човни.

Як і того серпневого дня, під тополями в затінку стояла парокінна підвода. В мене завмерло серце, я був майже впевнений, що ось-ось побачу високого худорлявого чоловіка на дерев'янці, в простенькому піджаці. Я тримав напоготові синій конверт, з якого моя донька відклеїла іноземні марки. Я встигну передати конверт — «Богдан Хмельницький» стоїть там аж три хвилини.

Але три хвилини збігло, пристань почала віддалятися і скоро зовсім зникла в ранковій імлі. Я мовчки заховав синій конверт до кишені…

ТАЄМНИЦЯ «АРДЕЛЬТ-ВЕРКЕ»
Ешелон мчить на захід

В двері затарабанили. З коридора долинув тупіт, лайка:

— Відчиняй, сто чортів!..

Кисельов миттю схопився з ліжка, натягнув чоботи. У двері загупали прикладами, аж посипалася зі стін штукатурка.

Не запалюючи світла, Кисельов кинувся до вікна. Смикнув шпінгалети — в кімнату війнуло нічною прохолодою й пахощами каштанів. Кисельов вибрався на підвіконня і, не роздумуючи, стрибнув із другого поверху в темряву.

Звестися на ноги не встиг — на нього навалилося кілька постатей. Різкий удар по голові — і все тіло начинилося нестерпним болем. Втрачаючи свідомість, Кисельов відчув на собі сліпучий промінь кишенькового ліхтарика. «Вони оточили дім…»

Опритомнів він у якомусь напівтемному приміщенні. Довкола купи безладно звалених під шафою книжок, пошматовані учнівські зошити, розчавлена куля глобуса. Щось гостро муляло в бік. Кисельов випростав руку, підняв мідний дзвоник, який мелодійно теленькнув. Школа…

За стіною ревіли мотори автомашин, світло фар танцювало на