Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

й поляки виставлять цвіт своєї інтелігенції. Що зможуть зробити там недосвідні в політиці, нетямущі селяни? Не досить сказати «хочемо землі!», щоб земля вже й була. Треба зуміти досягти свого. Треба через Думу перевести ряд реформ — одну по одній, направлених до однієї цілі: добробут, розвит, освіта й щастя українського народу. Для сього треба тямущих людей, перейнятих інтересами народними. Отже, треба, щоб рядом з селянами були вибрані до Думи й інтелігентні сили українського народу. Треба тих і других. А чи багато в нас таких інтелігентів? Скільки було галасу та ґвалту, а де тепер сини українського народу, тепер, коли треба послужити велику службу Україні? Де вони поховались? Чиїм богам служать? В чию одежу перелицювались? Кипить жвава боротьба на Україні поміж партіями, але ті партії не українські. Кожна з тих партій добивається, щоб її вибранців, її ставлеників нарід український послав до Думи, хоч ні одна партія не має на се права, як партія неукраїнська. Та нікому сього сказати, бо українська інтелігенція мовчить, наче мертва, і не йде до свого народу в сей такий великий, такий важливий час. От же слухайте, хто є живий на Україні — озвіться. Йдіть, поки не пізно, на поміч свому народові і проведіть до Думи дійсних своїх, українських кандидатів, справжніх борців за інтереси українського народу.

Уживайте свого права і не давайте свого народу на поталу.

Слобожанщина. — 1906. — 25 березня.

Листок з української історії XVIII століття

Як відомо, повстання Богдана Хмельницького мало ціллю «визволити увесь нарід український з-під іга лядського, єгипетського», як сказав се Богдан Хмельницький. Але Україна пишалася свободою дуже недовгий час. Росія, втягнена через повстання Богдана Хмельницького до війни з Польщею, укінчила сю війну відомою Андрусівською умовою 1667 р.

Після сієї умови Україна була розшарпана на дві частини: правобережна віддана Польщі, лівобережна Росії, і таким чином український нарід знов був повернений у рабство.

Розуміється, сей поділ зроблений проти бажання українського народу, який рвався до національної єдності, але він був мудрим політичним заходом з боку варшавського та московського урядів, які сподівались таким чином легше приборкати непокірливий, свободолюбний дух українців.

27 березня 1793 р. правобережна Україна більш як через сто років по Андрусівській умові забрана була Росією.

Століття панування поляків над Україною визначається страшними заходами Польщі, виміряними для знищення українського народу. З одного боку, помста за повстання Богдана Хмельницького, з другого боку — ляк перед повсякчасним нахилом українців з’єднатися знов докупи з тією частиною, що була під Росією — робили з польських панів дійсних катів над людом українським.

Се було справді щось нелюдського, і сучасні пісні переповнені описами безправного становища української маси. З одного боку пан-поляк, з іншого мужик-українець, а посередині єврей-купець-орендар, який стає раз у раз на боці дужого. Кожен іншої нації, іншої віри, інших інтересів економічних та класових. Ся страшенна мішанина інтересів загостряла боротьбу до нечува-ного розміру, бо все, що йшло на користь або подобалось рабові українцеві, те шкодило і було бридке і панові-полякові, і крамареві-евреєві. Про якусь рівність не могло бути й мови, і нарід український щохвилини відчував своє принижене та поневолене становище.

Усі ці утиски та знущання польських панів викликали велике грізне селянське повстання, що звалось Коліївщиною.

Метою цього народного руху було зруйнувати вкрай польське панування на Правобережжі, вирвати нарешті нарід з польсько-шляхетської неволі.

Гасло до цього повстання подано було відомим, популярним універсалом, з яким звернувся був до народу голова ті ініціатор Коліївщини, кличучи його до боротьби за волю.

«Селяне-кріпаки! — писав Залізняк. — Надійшов час визволитися з панської неволі, увільнитися з тягарів та ярма, що ви мовчки досі терпіли. Бог з високого неба поглянув на вашу недолю, почув ваш стогін та ридання ваші в цієї мирської юдолі і послав до вас оборонців, які жорстоко помстяться за ваші страждання. Прибувайте до їх, бо вони дбають про те, щоб зробити вас незалежними та вернути ваші людські права та вольності.

Тепер настав час розплати з вашими панами та орендарями за усі кривди та мордування, за усі невимовні здирства. Засилаємо до вас проводирів та ватажків. Вірте їм та ідіть за ними зі зброєю, яку хто має. Кидайте свої хати, жінок та коханих діток. Ви будете об цім жалкувати потім, коли знову побачитесь з ними!

Бог дасть нам побіду, і зробитесь усі вільними панами, коли дощенту винищите гадюче кодло панів та орендарів неситих, що досі ще смокчуть вашу кров. Кличте на поміч Бога та приходьте до нас».

На цей універсал відгукнулась, як один чоловік, майже вся південна частина Правобережжя. До табору Залізняка почало збиратись безліч люду. В швидкий час під прапором його згуртувалось досить численне гайдамацьке військо, що звалось коліями.

Спочатку повстанцям щастило.

Зруйнувавши Лисянку, гайдамаки підійшли до Уманя, найбільш багатого міста в цій частині Правобережжя.

Під Уманем до Залізняка прилучився також сотник Іван Гонта з лейстро-вими уманськими козаками.

Не зрадлива розбійницька вдача та не власна користь керували Гонтою (що завдяки панам був дуже заможним), коли він приставав з своїми козаками до повстання селян гайдамаків; а почуття кревної єдності та солідарності з рідним народом примусили його покинути холопську службу полякам та зробитись борцем за народну волю.

Стаючи в ряди ворогів панства, він зрікався блискучої кар’єри та багатства, що обіщали йому ляхи за вірну холопську службу.

Гонта з презирством відкинув усі ті панські запобігання та обіцянки і приніс в жертву народній справі усе, що мав; віддавши навіть життя своє за волю рідного краю.

Тим часом, поки Залізняк з Гонтою добували Умань та руйнували її, народний рух, охопивши усе Правобережжя, ріс та зміцнювався. Увесь нарід піднімавсь на боротьбу. Старі й молоді, усі здатні до бою сходились докупи з багатьох міст та сіл, згуртовувались в гайдамацькі ватаги і, коли бракувало оружжя справжнього, узброювались хто чим міг: косами, дрючками. Ці ватаги повстанців йшли до Залізняка, а то й самі, вибравши з-поміж себе отамана, самостійно провадили боротьбу. Де тільки не з’являлись гайдамаки, селяни зразу ж охоче прилучались до їх і кидались за приводом гайдамаків руйнувати панське та орандарське майно.

Тут вже не милували нікого й нічого. Калічили навіть панських холопів, коли сі не хотіли з’єднатись з гайдамаками. Панські двори палили, худобу забирали і віддавали кріпакам в награду