Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Точно допоможе? – вона з сумнівом покрутила ліки в руці. – Ми так і не перевірили її на вірність.

– Мені здається, я перевірив.

Віра підняла на нього сонний погляд.

– Я чогось не знаю?

– Ага. Я того тижня до Павука приходив, він якраз додому заїжджав... Коротше, я трохи невчасно зайшов. Вони молодість вирішили згадати, якщо розумієш, про що я, – пояснив із кам'яним обличчям. – Менгеле б ніколи такого не допустив, значить, ніхто її не підсилав. Вона сама.

– Ого, – Віра вперше посміхнулася. – Хоча цього і слід було очікувати.

– Можливо.

– Пам'ятаєш про мої бажання? – вона злобно усміхнулася. – З нового семестру вся надія на тебе.

– Пам'ятаю. А ти?

– Загадуй. У тебе є кілька днів, щоб придумати. Інакше все анулюється, – вона поплескала його по плечу і пішла назад до вчительської.

– Повторимо? – своїм запитанням він зупинив її.

Віра обернулася, злегка насупивши брови:

– Що?

– Якщо тебе напоїти, ти чудова компанія. Я не дослухав історію, як ти мені в школі чорнило в кишеню залила.

Вона застигла, не очікуючи, що алкоголь настільки сильно розв'яже їй язик. Ніколи не пила, щоб не видати головні таємниці, а вчора на межі смерті вирішила відірватися, щоправда, моментами все йшло не за планом.

– Та йдіть ви до біса, Максиме Віталійовичу! – пирхнула вона.

– Це означає так?

– Так.

– Тоді відіграюся. Мені одного бажання мало.