Читати книгу - "Нічний адміністратор"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але навіть це, на думку Берра, не було підставою здіймати тривогу. Насправді, якщо вже зовсім чесно, то в Апо були свої причини накивати п’ятами. Його приборкувачі притиснули його до стінки. Аж надто притиснули. Апо вже давно висловлював своє незадоволення і погрожував більше і пальцем не ворухнути, поки його амністію не підпишуть і не завірять печаткою. Ситуація загострювалася, тому було б не дивно, якби він вирішив триматися на відстані, а не ризикувати заробити собі ще шість довічних ув’язнень через свою участь у найбільшій, як наразі виглядало, афері зі зброєю і наркотиками у сучасній історії.
— Пат щойно телефонував отцю Лукану, — звітував Стрельскі Берру. — Лукан про нього ні сном ні духом не відає. І Пат також.
— Напевно, Апо хоче його провчити, — запропонував Берр.
Того ж вечора вони почали перехоплення дзвінків, навмання прослуховуючи телефонні розмови з Кюрасао:
Лорд Ленгборн — в адвокатську контору «Менез і Ґарсія», Калі, Колумбія, партнерам доктора Апостола, і, як вдалося з’ясувати, головним представникам картелів з Калі. Доктор Хуан Менез підняв слухавку.
— Хуаніто? Сенді. Що трапилося з нашим другом доктором? Він не з’явився, як було домовлено.
Вісімнадцятисекундна пауза.
— Запитай Ісуса.
— Що це в біса означає?
— Сенді, наш друг релігійна людина. Може, він вирішив заховатися від земної марноти.
Домовлено, що оскільки Каракас розташований неподалік Кюрасао, у якості заступника прибуде доктор Моранті.
І знову ж таки, Берр і Стрельскі, як вони потім самі ж і зізналися, приховували один від одного свої справжні думки.
Інші перехоплення зафіксували відчайдушні спроби сера Ентоні Джойстона Бредшоу додзвонитися до Роупера з низки таксофонів розкиданих у районі Беркширу. Спочатку він намагався скористатися телефонною карткою компанії «AT&T», проте голос оператора повідомив йому, що картка вже не дійсна. Він почав вимагати, щоб його зв’язали з їхнім начальником, і коли це сталося, він представився, щось лепетав п’яним голосом, і тоді вони ввічливо, проте незворушно поклали слухавку. Офіси «Айронбренду» в Нассау також нічим не могли допомогти. Спочатку комутатор відмовився прийняти його дзвінок, бо Бредшоу його здійснював за рахунок абонента, якому телефонував, потім слухавку підняв один з Макденбі, проте швидко його відшив. Нарешті завдяки своєму нахабству він зміг додзвонитися до шкіпера «Сталевого паші», який у цей час перебував біля берегів Антиґуа:
— Ну, і де тоді він? Я вже телефонував на Кристал. Там його нема. Я телефонував у «Айронбренд» і там якийсь нахаба сказав мені, що Роупер продає ферми. А тепер ти кажеш, що він от-от має «прибути». Мені до сроки чи він має прибути, чи ні! Він мені потрібен еже Я сер Ентоні Джой-стон Бредшоу. І це терміново. Розумієш, що таке терміново?
Шкіпер запропонував, щоб Бредшоу спробував зателефонувати на особистий Коркоранів номер у Нассау. Але він уже туди дзвонив і все марно.
Попри це, якимось дивом Бредшоу таки знайшов того, кого шукав, і поговорив з ним захищеною від прослухову-вання лінією — як показали подальші події.
Дзвінок від чергового офіцера пролунав на світанку. Він розмовляв з абсолютним спокоєм людини, яка стоїть у пункті управління польотом і бачить, як всі прилади показують, що ракета ось-ось розлетиться на шматки.
— Містере Берр, сер? Сер, спустіться сюди якнайшвидше, будь ласка. Містер Стрельскі уже в дорозі. У нас проблема.
Стрельскі поїхав сам. Він би не відмовився взяти з собою Флінна, але Флінн усе ще побивався за Апостолом у Кюрасао, і в цьому йому допомагав Амато, тому Стрельскі довелося працювати за трьох. Берр запропонував супроводжувати його, проте у Стрельскі було передчуття, що краще британцям триматися подалі від цього. Не Берру — Леонард був його товаришем. Дружба дружбою, але цього було замало. Принаймні зараз.
Отож Стрельскі залишив Берра у штаб-квартирі з миготливими екранами, переляканим нічним персоналом і строгими вказівками, щоб ніхто не робив жодних рухів у жодному напрямку і нічого не казав ні Пату Флінну, ні прокурору, ні жодній живій душі, аж поки він усе сам не перевірить і не скаже «так» або «ні».
— Леонарде, домовились? Чуєш мене?
— Чую.
— Гаразд.
Водій чекав Стрельскі на стоянці — його звали Вілбер, досить милий хлопець, для якого кращої роботи годі було шукати, — і разом вони помчали через порожній центр міста з увімкненими проблисковими маячками і сиренами. Стрельскі подумав, що це так по-дурному, бо ж куди врешті-решт було поспішати і навіщо всіх будити? Але він не сказав нічого Вілберу, тому що глибоко в душі знав, що якби за кермом сидів він, то їхав би точнісінько так само. Іноді ми так чинимо з поваги. Іноді — через те, що нам більше нічого не залишається.
Крім цього, вони таки дійсно поспішали. Коли щось починає траплятися з ключовими свідками, то можна сміливо стверджувати, що потрібно поспішати. Коли все йде трохи не так, як треба, і триває трохи задовго, ніж треба; коли тебе все більше і більше відштовхують на маргінеси, а всі аж зі шкіри пнуться, щоб переконати тебе, що ти у самісінькому центрі подій і маєш неабиякий вплив — Боже, Джо, що б ми без тебе робили? — коли ти наслухався в коридорах трохи забагато дивного політичного теоретизування — розмов про «Флагман» не лише як про кодову назву, а й як про операцію — розмов про «переміщення футбольних воріт і наведення порядку на власному подвір’ї» — коли перед тобою трохи забагато усміхнених облич, як і забагато цінних звітів з розвідданими, і всі — й ламаного шеляга не варті; коли нічого навколо тебе не міняється, лише світ, у якому, як тобі здавалося, ти крутився, тихенько вислизає від тебе, і ти почуваєшся покинутим на човні посеред повільної ріки, у якій кишма кишить крокодилами, і ти знаєш, що пливеш у неправильному напрямку — і, Джо, чесно, Джо, ти найкращий офіцер у всіх правоохоронних органах — ну так, тоді можна впевнено сказати, що час поспішати, щоб нарешті дізнатися, хто, чорт забирай, робить що і з ким.
Іноді залишається лише спостерігати за власною поразкою. Він любив теніс, і йому особливо подобалося, коли по телевізору крупним планом показували гравців, які попивали «Колу» у перервах між геймами, і на їхніх обличчях було видно, як переможець готується перемогти, і як переможений готується програти. Оці переможені виглядали саме так, як і він зараз почувався. Вони грали свою гру і викладалися на всі сто, проте врешті-решт рахунок є рахунок, і на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний адміністратор», після закриття браузера.