Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

стверджуємо, що із суверенною плаваючою валютою уряд країни, що розвивається, може «дозволити собі» найняти всі свої внутрішні ресурси, які готові працювати за національну валюту. Чи здатна така держава імпортувати все, що хоче? Мабуть, ні. Чи прив’язка до валютного курсу дала б їй змогу імпортувати більше? Можливо, але тоді, швидше за все, їй доведеться відмовитися від повної зайнятості своїх громадян удома. І вона наразиться на неплатоспроможність та ризик дефолту (оскільки зобов’язалась надавати те, чого, можливо, не надасть). Чи це альтернатива, що відповідає внутрішнім суспільним інтересам? Сумніваюся, та не можу сказати напевно.

Що ми бачимо в реальному світі? Що прив’язані обмінні курси в країнах, які розвиваються, зазвичай відповідають інтересам еліт, а їм подобаються імпортовані товари розкоші та відпочинок у Флориді. Часто близько половини населення або безробітне, або зайняте на підробітках (миє на світлофорах вітрове скло імпортованих авто класу люкс). Це здається поганою альтернативою.

Велика лякалка, яку зазвичай застосовують проти переходу від монетарного режиму прив’язки до режиму плавання, — так званий макроекономічний ефект інфляційного переносу390. Національна валюта в плаваючому монетарному режимі відкриває можливості для зниження обмінного курсу, що піднімає витрати імпорту й «переносить» їх на внутрішню інфляцію. Цей інфляційний вплив, очевидно, перебільшений, але він сповнює жахом серця урядовців, відповідальних за економічну політику в країнах, що розвиваються.

Слушну думку про все висловлює і Ніл Вілсон391 у своїй публікації «Це експортери, дурню!» (3spoken.co.uk/2014/02/its-exporters-stupid.html?spref=tw):

Головна особливість полягає в тому, що якщо обмінний курс валюти знижується392 й імпорт стає «дорожчим», то «інфляція», яка запускається, стає дистрибутивною відповіддю, що намагається зруйнувати частину цього імпорту, і в результаті валютний попит вирівнюється. Це також руйнує експорт якоїсь іншої країни. Важливо пам’ятати, що коли обмінний курс національної валюти знижується, всі інші валюти у світі піднімаються щодо неї, а держави, які залежать від експорту (їхні економіки зростають завдяки чистому експорту), починають втрачати покупців, і це пригнічує їхні власні економіки. Центральний банк будь-якої з цих інших економік може вийти на міжнародні фінансові ринки та придбати «вільну» іноземну валюту, і це призупинить сповзання обмінного курсу для кожного. Усі країни, що намагаються експортувати до країни-імпортера, мають центральний банк, чиї можливості у здійсненні таких операцій необмежені.

Країни, що зростають завдяки нетто-експорту, повинні безперервно забезпечувати ліквідністю решту світу, щоб дозволити іноземцям купувати їхні товари. Інакше в решти світу закінчиться національна валюта певної країни, яка потрібна для завершення експортних трансакцій, і експорт може ніколи не відбутися (наприклад, покупці з Великої Британії купують китайські товари за [фунти стерлінгів], але китайські працівники отримують зарплату в юанях. Відносну нестачу юаня через експортний диференціал мають компенсувати китайці — або ж китайські товари стануть абсурдно, безмежно дорогими).

Тож важливий висновок [на мою думку] полягає в тому, що експортувати потрібно саме країнам-експортерам, а центральні банки цих країн, які підтримують таку економічну політику «операціями, що забезпечують ліквідність», обов’язково призупинять будь-яке небажане сповзання393 обмінного курсу національної валюти проти будь-якої валюти країни, яка є важливим експортним напрямком. Вони це зроблять або безпосередньо, або опосередковано через свої банківські системи... Як на мене, найкраща економічна політика, яку потрібно провадити в разі сповзання обмінних курсів валют, — це контроль за дистрибутивною інфляцією шляхом тимчасової заборони на імпорт товарів «розкоші». Це перекладає проблеми на плечі країн-експортерів, які вирішуватимуть їх систематичними інтервенціями для усунення валютного дисбалансу. І фактично примушує їх робити те, що вони зазвичай роблять у міжнародній торгівлі.

Певно, краще використовувати плаваючий обмінний курс, і тоді є сенс боротися з інфляцією, яка можлива через ефект «інфляційного переносу». Один з інструментів боротьби з інфляцією — економічна політика перекладання якомога більшої частини цінового тягаря на багатих людей. Зрештою, це ж вони імпортують автомобілі «BMW» та возять дітей у Флориду.

Принципи MMT можна застосовати до всіх суверенних країн. Так, ці країни здатні досягати повної зайнятості у власних економіках. Так, це може призвести до торговельного дефіциту. Так, це може спричинити знецінення національної валюти. І навіть дати макроекономічний ефект «інфляційного переносу». Але суверенні країни мають багато інструментів економічної політики, щоб протидіяти цим економічним наслідкам, якщо вони їм не подобаються. Контроль імпорту та контроль за трансграничним рухом капіталу — приклади таких інструментів економічної політики. Інші варіанти економічної політики — підтримка зайнятості, інвестицій394, а також цільового рівня розвитку.

Повна зайнятість внутрішніх ресурсів для країни, яка розвивається, важливіша, ніж для багатої, розвинутої країни. Однак ми бачимо протилежну ситуацію: безробіття значно вище в країнах, які розвиваються, бо їхні уряди вважають, що не можуть собі дозволити нових робочих місць. Відповідно MMT дає корисну пораду, навіть якщо й не пропонує чарівної палички, яка б ліквідувала всі проблеми на шляху держав, що розвиваються.

10.6. Мем для грошей

З часу першого видання цього посібника MMT швидко набула популярності і навіть почала самостійне життя в блогосфері.

Де ми ще недотягуємо, то це в поясненнях. Нам слід припинити лякати людей. Проблема не в теорії — вона в ментальних рамках. Заперечення MMT лежить переважно моральній площині. Це не ляпас критикам. Усе, що ви розумієте, як стверджує Джордж Лакофф, проходить через ментальні рамки. Ви не можете розуміти без метафор і не можете думати без історій.

Усі, хто має здоровий глузд, знають, що в уряду США не можуть закінчитися гроші. І Ґрінспен, і Бернанке, і Єллен395 — усі вони розуміють, що ризик вимушеного дефолту в суверенного емітента валюти дорівнює нулю. Отже, реагуючи на нинішню істерію навколо дефіциту федерального бюджету США, MMTійники вказують на те, що уряд витрачає, «натискаючи на клавіші», і може дозволити собі все, що продається в доларах США.

Зазвичай реакція проходить чотири етапи:

1. Зневір’я: це безумство!

2. Страх: Зімбабве! Веймар!

3. Моральне обурення: це прямий шлях до руйнації нашої економіки!

4. Злість: ти брудний комуняка й фашист!

І це тільки реакція наших друзів-прогресистів. Замість того, щоб вигравати в дебатах про стійкість державного боргу й дефіцитів, MMT програє суперечку. Як таке може бути? Бо витрачати «натисканням на клавіші» для держави аморально.

Немає значення, чи точно MMT пояснює монетарні операції, що дозволяють урядові витрачати. Вони починаються з формування бюджету в Конгресі, а згодом залучають складні процедури, які застосовує уряд, центральний банк, а також спеціальні комерційні банки, щоб забезпечити достатній обсяг депозитів уряду на його рахунку в центральному банку, щоб у результаті уряд зарахував кошти на власний банківський рахунок певного суб’єкта господарювання чи домашнього господарства.

MMT програє в цій суперечці, наводячи конкретні факти. Але факти можна побачити лише крізь рамки сприйняття. Ми мусимо розвивати альтернативні рамки. Ми не можемо