Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

MMT доводить, що суверенний уряд, який випускає власну «неконвертовану» валюту, не стане неплатоспроможним у цій валюті. Він не може зазнати вимушеного дефолту за своїми фінансовими зобов’язаннями, вираженими у власній валюті. Уряд «дозволить собі» купити будь-яку послугу чи річ, які продаються за національну валюту. І навіть зможе купити речі, що продаються в іноземній валюті, пропонуючи свою власну валюту в обмін — хоча не факт, що така можливість матеріалізується.

Якщо натомість уряд пропонує конвертувати свою валюту в щось інше за фіксованою ціною (у золото чи в іноземну валюту), то може опинитися в ситуації, коли буде не в змозі дотриматися цієї обіцянки. У такому разі йому справді загрожують неплатоспроможність та вимушений дефолт.

Загалом монетарний режим національної валюти, який забезпечує плаваючий обмінний курс і не підтримує конвертації (у золото чи в іноземну валюту), надає більше простору для економічної політики уряду. Держава може використовувати фіскальну та монетарну політику, щоб реалізувати внутрішній порядок денний щодо розвитку. Прив’язка валюти звужує простір економічної політики, бо уряд мусить враховувати своє зобов’язання конвертувати валюту. Це може конфліктувати з порядком денним внутрішньої економічної політики. Наприклад, часто (хоч і не постійно) трапляється ситуація, коли держава, щоб підтримувати прив’язку обмінного курсу, змушена проводити таку економічну політику, яка забезпечує позитивний приплив іноземної валюти (чи золота) для накопичення монетарного резерву. Це зазвичай означає збільшення внутрішнього безробіття, яке не дозволяє зростати зарплатам та імпорту.

Наразі це лише логічні міркування. Прив’язування національної валюти розширює обмеження: адже урядові весь час треба діставати те, до чого прив’язана його валюта. І все це задля того, щоб запевнити економічних агентів, що він зможе конвертувати національну валюту за курсом прив’язки. Наскільки серйозне це обмеження? Залежить від обставин. «Керований» обмінний курс юаня в сьогоднішньому Китаї — це слабке обмеження. Наприклад, Китай зобов’язався значно пришвидшити зростання внутрішніх зарплат. Натомість у Непалі прив’язка національної валюти до індійської рупії383 — суттєве обмеження. Якби Непалу довелося провадити таку саму політику з підвищення зарплат, як у Китаї, його торговельний дефіцит з Індією істотно зріс. Якби він не зміг збільшити перекази від співвітчизників, що працюють за кордоном, до власної економіки, офіційні міжнародні резерви (що зазвичай складаються з індійської валюти та доларів США) вичерпалися б досить швидко. Подальша підтримка прив’язки непальської валюти опинилася б під загрозою, і настала б валютна криза.

Чи отримають Китай та Непал вигоду від переходу до плаваючого обмінного курсу? Китай зрештою потрапить у становище, коли плавання власної валюти буде не лише бажаним, а й обов’язковим. Він стане надто заможним, надто розвинутим, щоб уникати плавання. Він припинить чисте нагромадження резервів іноземної валюти й, можливо, дотримуватиметься дефіциту поточного рахунку. Поступово послабить контроль за рухом капіталу. Китай ніколи не прийме повноцінний «вільний ринок», як на Заході, але усвідомить свої переваги від плавання юаня, що зберігає простір для внутрішньої економічної політики. Якщо він цього не зробить, його економіка опиниться в напівколоніальному стані, тобто залежатиме від емітента резервної валюти. Китай на це не піде.

MMT наголошує, що на практиці імпорт — це вигода для економіки, а експорт — її затрати. Якщо відпустити національну валюту в плавання й ослабити контроль за рухом капіталу, це дозволить державі одержати більше «переваг» (від імпорту) і зазнати менших «затрат» (від експорту). Держава може дозволити собі насолоджуватися всією продукцією, яку може виробити, плюс будь-якою продукцією, яку решта світу хоче їй продати. Вона «платить» за цей нетто-імпорт, збільшуючи профіцит капітального рахунку свого платіжного балансу. У межах капітального рахунку це відбувається шляхом накопичення фінансових вимог решти світу до економіки країни-імпортера, і ці вимоги виражені в її національній валюті384.

Баланси балансуються. Хоча багато хто каже, що США мають «торговельний дисбаланс», бо поточний рахунок у дефіциті; та це не дисбаланс, бо капітальний рахунок у профіциті. Долар до долара. Тут не може бути дисбалансу. Іноземці прагнуть доларових активів, тому продають свою продукцію в США. Можливо, вони так роблять, бо це їхній державний інтерес, а можливо — ні. Не нам про це судити. Це точно в чиїхось інтересах, інакше вони б так не робили. Можливо, країни нетто-експортери провадять таку економічну політику. А може, так діють їхні багаті еліти. Або це і справді в суспільних інтересах цих країн.

У Браяна Романчука385 на цю тему є аналітична стаття під назвою «Чому багатим державам слід відпустити свої валюти в плавання» (див.: bondeconomics.com/2014/02/why-rich-countries-should-float-their.html). Він експерт ринку облігацій, який визнає, що багаті, розвинуті країни не стикаються із «зовнішнім обмеженням», доки їхня валюта плаває. Основна думка така: якщо іноземці хочуть продати свою продукцію вашій країні, вам не потрібно переживати, як дістати іноземну валюту, щоб профінансувати цей імпорт.

За обсягом трансакцій ринок іноземної валюти в багато разів перевищує потреби на обслуговування зовнішньоторговельних потоків. Така гіперактивність — частково результат фінансового трейдингу на міжнародних ринках іноземної валюти, але вона також відображає дуже великі валові потоки транскордонних ринків капіталу. Ці потоки визначають відносну вартість валют. Остаточним контрагентом для країни зі статусом нетто-імпортера, швидше за все, виступає іноземний інвестор, який хоче ризикнути й узяти на свій баланс валютний ризик країни-імпортера. Отже, суб’єктові господарювання з країни-імпортера не треба брати позику в іноземній валюті (брати на себе валютний ризик), щоб профінансувати імпорт...

Хоча волатильність валютних ринків досить руйнівна, компанії можуть використовувати фінансові інструменти валютного хеджування, щоб обмежити вплив короткострокової волатильності... У кожному разі я стверджую, що на фінансових ринках завжди є «бід»386 на валюту розвинутої країни за певною ціною — і все це завдяки потенційному зовнішньому попиту на фінансові активи, виражені в цій валюті. Для того, щоб на міжнародному фінансовому ринку зовсім зник попит на валюту розвинутої країни, потрібно, щоб ця валюта припинила своє існування... Якщо погодитись з припущенням, що на міжнародному фінансовому ринку завжди є «бід» на валюту, завжди буде й можливість фінансувати дефіцит поточного рахунку387. Єдине питання — ціна, за якою відбувається фінансування.

А тепер якомога стисліше: якщо ви пропонуєте на продаж на фінансовому ринку американські, канадські чи австралійські долари або фунти стерлінгів, японські єни чи євро, то ніколи не опинитеся в ситуації, коли немає покупців. Єдине питання стосується ціни. Романчук визнає, що описує лише ситуацію «багатих» країн. Він припускає, що країнам, які розвиваються, теж краще дотримуватися монетарного режиму плавання388, проте вони зіштовхнуться зі складними проблемами, з якими, на його думку, він обізнаний недостатньо.

Правду кажучи, не знаю, чи ліпша була б ситуація в Непалі, якби там діяв режим монетарного плавання389. Підозрюю, що для багатьох найбідніших країн світу режим обмінного курсу національної валюти не становить центральної проблеми. Критики вбачають у таких випадках докази того, що MMT помиляється. Вони підштовхують нас шукати рішення у бідних країнах. Якщо MMT не може знайти простого рішення складних проблем, з якими стикаються держави, що розвиваються, то певною мірою MMT хибна. Це дивна заява.

Ми лише