Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Відповідаю з повною щирістю, що не міг вірити листовному наказові, бо підпис міг бути вимушений, а інструкції дуже з наказом розходились, та що полкові з суто полкових міркувань цілковито не розходиться, чи бути у Криму, чи їхати в якісь інші місця України, куди накажуть. Але наказ для нас наказом, а попередній наказ був, щоб за ніяку ціну не виходити з Криму без особисто підтвердженого наказу. Кажу також, що виключається хоч частинне розброєння полку, бо недовір'я ми не заслужили.

Генерал каже, що він має досить сили, щоби нас примусити виконати його наказ і питає, чи ми знаємо, якими силами він розпоряджає. Відповідаю: дві або три піших дивізії під орудою ґенерала Коша та дивізія кінноти. Новий запит: а в багнетах? Кажу – до 50 тисяч багнетів, 6 тисяч шабель, коло 70 легких, 12 кінних і 24 важких гармат. Ви скільки маєте? Кажу: кіннота крім татарсько-турецьких формувань має 880 шабель при 8 кулеметах та 4 гірських гарматах.

– "Так гадаєте, що можете нам протиділати?"

– "Так".

– "Це ж безглуздя!"

– "Ні – це виконання наказу".

До того докладаю панові генералові, що цей безглуздий спротив коштував би надто дорого німців, бо гайдамацтво зуміло би з'явитись без докладу, так як з'явилися ми і в такі місця, як от, і називаю ті села, де стоять полкові його штаби.

Довга павза, після якої ґенерал питає знову. Що ж ми хочемо? Відповідаю: можности виконати наказ до кінця та дістати через живу людину підтвердження листовного наказу, а потім права, якщо буде наказано, вийти з Криму як чесним воякам, а не натовпові бандитів... Нова павза, після якої ґенерал каже, вже з розясненим обличчам: "Хай буде по вашому! пішлю депешу до Джанкоя, там, здається, ще дехто з українців залишився, а потім підете під відповідальністю барона Вехерна, який буде вашим єдиним конвоєм. Згода?" – "Дуже дякую".

Питає: як скоро можу почати марш. Кажу, що за три дні після підтвердження наказу, бо гайдамацтво, з'являючись опорою татарських військ, розкинене від Севастополя аж до шосе на Алушту у важкій для пересування гірській місцевості.

Закінчуючи розмову, питаю, як буде з кримськими татарськими військами, з якими нас в'яже моральний обов'язок. Ґенерал з'ясовує, що не маємо чого турбуватись, бо з ними хутко буде підписана умова. "У вас зворушлива приязнь", – каже ґенерал. – Я відповідаю, що це зрозуміло, бо ми в однаковісінькому становищі.

Ґенерал викликає начальника штабу, який з'являється злий і невдоволений, та дістає наказ написати відповідне доручення баронові Вехернові і телеґраму до Джанкоя.

Прощаючись, попросив я у ґенерала старшину чи вояка, щоби провів через сторожу, бо шлях "без докладу" довгий та турботний.

Доручення готове, татари поприводили коней, німецький старшина і два вояки їдуть попереду, і ми без перешкод коло полуночі вже дома в аулі. Входимо в нашу кімнату: покотом сплять штабні і витягнувшись на лаві сплять господарі, а на другій, лежучи, очевидячки лишень дрімає, вдягнутий барон Вехерн, бо зачувши наш вхід, сідає та стрівожено питає: "Ну, що?" Німецький старшина передає йому пакет, той читає та з проясненим обличчам каже: "Так, усе в порядку, хвалити Бога". Видко, що "старий дядько", як його прозвали гайдамаки, – остаточно наш.

Біля полудня приїхав з Джанкоя автом гайдамака з нашого автовідділу, привіз депешу під Натіїва про вихід з Криму та повідомив, що дійсно уся піхота наша вже виїхала з Криму, та що лишень держиться наш автовідділ, підсилений охороною з господарчого ешелону, яку надіслав ріжними потягами Корніяш. Останній прислав донесення, що його задержали німці у Мелітополі, так як і 50 їздців, яких вислано з маршової півсотні в Полтаві, – що він шле на підтримку полку пішаків, з яких кожний має провезти чи то пару гарматних стрілен, чи стрічку кулеметну чи скриньку ручних набоїв. Вершники обслугують командантуру Мелітополя. Писав, наші донесення через нього проходять і висилаються взад.

Кримський уряд повідомив, що має вигідну для нього умову та забезпечує нам відворот з Криму без перешкод, тому розіслано нашим сотням, зніматись зі своїх становищ, передаючи їх татарам, та стягатись до Янкоя.

День першого травня святкували у Янкої товариським обідом 2 сотня та Чорна команда скорострілів "Кольта". Остання запросила на обід "старого дядька" та ще вчіпила йому червону квітку до петлиці. Штаб був при чорних.

Другого та третього травня збиралися гайдамаки з гір, купили в Сімферополі фарби та олеонафти та приводили до порядку зброю, вози та сідла.

У татарському уряді раз-у-раз з'являлися німецькі старшини та старшини татарські й російські, які очевидячки наймалися в "татари". З великим здивованням довідався я, що один з моїх товаришів по академії ґенерального штабу, бувший старшина "Лейбгвардії кінно-ґренадієрів", сам Петербуржанин, теж є у татарах та ще з'явився з півмісяцем на шапці. Виявилося, що він "кримчак" по своїй віллі десь коло Ялти.

До вечора 3-го скінчено все, полк зібрався в порядку, ранених відправлено через Сімферопіль до Джанкой та ранком 4-го серед сердечних прощань, відпроваджені татарами, пішли наші сотні з Янкої малим переходом на нові нічліги, що містились по обидвох сторонах шосе на Алушту в татарських аулах.

Що там не кажи, а берегтися проти цих наших німецьких спільників треба. Штаб же та зв'язкова сотня ліземо у саму пащу, в то село напівросійське, напівнімецьке, в якому у татарському дворі стоїть штаб німецької кінноти, яка вже захопила передовими частинами Алушту та чекає, поки закінчиться зосередження піхоти, що скупчується в Бахчисараї та Сімферополі з метою рішучого наступу зі всіх боків на Севастопіль.

У штабі зустрічають нас гостинно, відводять добрі місця коням, а нам кімнати, запрошують старшин на вечерю, за якою весело оповідає свої вражіння від нас Вехерн і нарешті досягає того,