Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона розповіла про зустріч месьє де Майє та брата Паскуалє.
— І втретє! — проголосив метр Жюремі. — Не вистачало лише капуцинів. З коронаційним єлеєм! Ще один наслідок незацікавленості коптського Патріарха. Дідько забирай, мені соромно за те, що ми наробили!
— Мені також, Жюремі, — сказав Жан-Батіст, опускаючи очі. — Якщо ти погодишся припинити мучити мене, я скажу тобі, що діяв настільки щиро, наскільки лише міг, усе ж таки провалився, і тільки про це і думав дорогою.
Метр Жюремі щось пробуркотів, дивлячись у свій келих.
— Ти знаєш, — продовжував Жан-Батіст, — повертаючись сюди, я теж склав один план. У ньому я не врахував від’їзду Алікс, тому що не знав про нього. Я, звісно, гаряче бажаю бачити її. Але маю ще й інші справи. Отже, послухайте уважно, що я вам скажу.
Жан-Батіст зі своїми вусами та маленької борідкою мав завзятий вигляд бретера минулого століття — лицаря бездоганної честі, як сказав би Сангре, — який кидає виклики, згодний розплатитися за них своїм життям.
— Ви зробите все, що збиралися, не хвилюючись про мене, — сказав він. — Але, замість того, щоб плисти морем, як хотіли, вирушите до Суецу та гори Синай. Пам’ятаєш, Жюремі, той монастир, де ми прожили місяць, коли вперше потрапили до Єгипту?
— Там, де ти вилікував настоятеля, який мав лихоманку?
— Точно. Там ви сховаєтеся. Ніхто вас не знайде, якщо тільки ви потурбуєтеся про те, щоб за вами не стежили. Я приїду до вас, коли завершу деякі справи.
Метру Жюремі зробилося соромно.
— Жане-Батісте, поїхали з нами, — сказав він, — я говорив лише про минуле. Нічого вже не змінити, і тим гірше. Абіссінці самі захистять себе, як робили це впродовж століть.
— Ні, Жюремі. Минуле не відпускає нас до самої смерті. Мені ще треба тут дещо зробити. Ніхто не зможе дорікнути нам у тому, що ми порушили дане слово.
Франсуаза нагадала йому, що в Каїрі повно шпигунів. Його могли впізнати, викрити. Метр Жюремі не знав тепер, як пом’якшити висловлені ним докори, які мали такі наслідки. Жан-Батіст рішуче відхилив усі їхні заперечення. Упродовж наступної години він розпитував про життя в колонії під час своєї відсутності, про стан їхньої аптекарської справи, про караван дю Руля, і попросив дати йому список хворих, яких продовжував лікувати метр Жюремі.
Нарешті, вони перервали розмову, щоб трохи відпочити. О шостій ранку, лише зайнялася зоря, метр Жюремі з Франсуазою взяли свою поклажу та нав’ючили її на коней під навісом, де з учорашнього вечора також стояв кінь Жана-Батіста. Франсуаза вдягнулася в чоловічій одяг: на ній були чоботи та капелюх з широкими крисами. Силует метра Жюремі відрізнявся від франсуазиного лише висотою.
Жан-Батіст схвильовано попрощався з ними; щойно вони зустрілися, а вже доводилося розлучатися. Він зачекав з чверть години, ще раз пройшовся між рослинами, зібрав кілька зерен, поклав до кишені, закинув за плечі маленьку валізку з ліками, котру залишив йому метр Жюремі, і поїхав м’яким кроком на своїй алезанській кобилі до самого арабського міста, де ночував напередодні.
Розділ 6
Первісним наміром Алікс та її спільників було трохи не доїхавши до Олександрії позбутися стражників, втекти до порту Кіренаїки та дістатися морем до Франції. Франсуаза з метром Жюремі мали наздогнати її лише на третій день після від’їзду, щоб улаштувати напад на її ескорт.
Тепер, коли все змінилося, і вони мали їхати до Суецу, це запізнення було вкрай недоречним. Доведеться проскакати частину гирла, доїхати аж до Ель-Мандсури, а потім до Ісмаїлії. Скачучи поруч з Франсуазою, метр Жюремі розмірковував про небезпеку цих нових планів. Але, щойно сонце встало й почало пестити холодний серпанок нільської рівнини, сувора душа протестанта, якою б не була призвичаєною до самотності, сповнилася щастям від цього галопу. Франсуаза час од часу дивилася на нього й посміхалася. Рух та підбадьорливе річкове повітря вкрили рум’янцем її щоки. Волосся було заховане під капелюхом; виднівся лише тонкий пушок на потилиці, м’якість якого була тепер добре відома метру Жюремі. Дивом було бачити цих двох людей, звиклих до випробувань, нещадно побитих часом та суворістю життя, і, однак, випромінюючих стільки молодості, ніжності, очарування — вони були схожі на тих, хто пережив розбійницький напад, залишився живим, і виймає тепер зі схованки своє уціліле багатство.
У міру того, як вони наближалися до берега моря, над ними кружляло все більше сірих та білих морських птахів. По селах зустрічалися старі у фесках; на величезних, відкритих усім вітрам полях, перерізаних глиняними ариками, було повно одягнених у прості сірі сорочки селян-фелахів, які дивилися на них своїми фараоновими очима. Гладкі воли паслися в пальмових гаях, розпатланих солоним вітром. Їхня власна віднайдена юність немов брала силу в юності самого світу навколо них, який, здавалося, перебував і доти у своїй первісній порі, коли все було простим та звичним.
За день вони подолали весь той шлях, який важка карета Алікс проїхала за два дні. Увечері зупинилися в Дамангурі. Їм було відомо, що Алікс має заночувати в набожної вдовиці одного французького купця, який до своєї нещодавньої смерті був для консула постачальником вістей з цього маленького містечка. Франсуаза та метр Жюремі задовольнилися брудною поштовою станцією, яку утримував якийсь копт. Не маючи змоги підтвердити, що вони одружені, подорожні отримали право на дві підстилки, розділені пальмовою перегородкою. Пристойність було збережено; старий копт, ситно нагодувавши їх каплуном з жовтим рисом, побажав з беззубою та заколотницькою усмішкою доброї ночі. Вони пішли, обійнявшись, на вечірню прогулянку, і вийшли на середину містечка. Здалека побачили за огорожею одного з небагатьох кам’яних будинків карету Алікс і коней стражників. Повернулися заспокоєні, і метр Жюремі попросив корчмаря розбудити їх на світанку. Вони виїхали з першими променями сонця, і нарешті прибули на умовлене місце.
Екіпаж Алікс зрушив з місця без поспіху. На козлах сидів Мішель, конюх консульства. Він не був обізнаний з усіма подробицями, хоча знав: дещо готується, але йому особисто ніщо не загрожує. Алікс він любив, як власну доньку, і йому було шкода везти її до монастиря. Щодо стражників, то ті ставилися до своєї праці дуже сумлінно. Вони всю ніч змінювали один одного, охороняючи двері помешкання дівчини. Обидва молодики були створіннями месьє Масе. Один, француз, був три роки тому звільнений з галери; він жив в Абукирі без документів. Його схопили турки, і він був зобов’язаний своїм порятунком секретарю консульства, який зробив його своїм підручним.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.
