Читати книгу - "Смутна доба"

Через кілька днів Марина народила сина, назвала його Іваном, і вимагала, щоб йому присягали як законному спадкоємцеві. Люди на те не йшли, вони ненавиділи чужинців, і Марина належала до них.

Король вимагав піддати московську землю вогню і мечу, ляхи безчинствували, займалися поборами і розбоєм. Самозванець став для них причепкою, щоб наскочити на московські землі. Особливо розперезалися зайди під Москвою — уже вважали себе переможцями. Лише у Китай-городі вирізали вони до семи тисяч мешканців, переважно жінок і дітей. Чужинців заходилися нещадно винищувати, палили разом із власними дворами.

На зміну Молчанову приходять нові Дмитрії — у Пскові, в Астрахані, до одного з них схиляється нижнє Поволжжя. Сіверська земля підкорилась Заруцькому. По країні блукають безконтрольні людські маси, творячи нечувані злочини.

На довершення московську землю і далі переслідували неврожай і голод.

У кінці 1611 року найбільш нетерпимі зібралися в Нижньому, в церкві Спаса ударив дзвін.

— Православні! Прийшла наша погибель. Гине московська держава, гине православна віра. Поляки і литва замислили знищити нас, обернути віру хрестову в латинську єресь!..

Крикнув яловичник Кузьма Мінін:

— Не пошкодуємо животів своїх за рідний край, двори Продамо, жінок і дітей віддамо заложниками. Ударимо чолом Тому, хто заступиться за істинну православну віру! Піднімемось ми, і всі підуть за нами!

Поїхали до князя Дмитра Пожарського просити, щоб він очолив ополчення.

«Хай буде над ними милість від бога!» — сказав патріарх Гермоген, конаючи в Чудовому монастирі.

Ополчення рухається на Москву, Заруцький посилає до нього таємних убивць, просить допомоги в Персії — його лист перехопили в Казані. Ватажок донських козаків хоче зробити царем сина Марини.

Навесні 1612 року Сигизмунд нарешті повертається до Польщі, а царем на московській землі обирають Михайла Романова.

Та смута продовжується. Івашко Заруцький та Марина Мнішек з трирічним сином збирають навколо себе всілякий набрід і продовжують чинити опір. Цар посилає проти них князя Івана Одоєвського, той розгромив донських козаків під Воронежем. Отаман Заруцький відкотився вниз до Астрахані, слідом за ним рухається царська рать Одоєвського та загін стрільців під командою Василя Хохлова.

Заруцький на стругах тікає вгору по Волзі. А коли він захотів непомітно проскочити мимо міста, астраханці його виявили і заходилися переслідувати. Донці причалили до берега І розбіглись по очеретах, Заруцькому з Мариною вдалося проскочити вниз. Довго не могло вийти на них царське військо, лише в кінці травня стрілець Єлизаров з риболовецького учуга Колуберей доповів старшому, що бачив втікачів на двох стругах.

У морі стрільці їх не виявили і подались на Яїк. Прибічників Заруцького нараховувалось до шести сотень, їх наздогнали на Ведмежому острові.

Оточені заколотники зв'язали Заруцького та Марину з сином і віддали стрільцям, а самі цілували хрест царю Михайлу.

На початку липня ув'язнених доправили в Астрахань, а потім у супроводі двох великих загонів стрільців вивезли до Казані. Марину з сином конвоювало п'ятсот ратників. Її відправили до Москви, Заруцького посадили на палію, чотирирічного сина Марини повісили.

Про долю Марини пишуть по-різному. Польські історики твердять, що її умертвили; російські — що вона померла у в'язниці від хвороб.

Іпатія Потія не стало 18 липня 1613 року, поховали його у соборно-кафедральній церкві Володимира-Волинського.

З енергією засліпленого фанатика він уводив на Україні унію.

Острозький нарік творців Брестської унії віровідступниками і зрадниками православ'я, казав, що ці «злонравні люди по-злодійському згодились між собою, як христопродавець Іуда з жидами».

Іпатій Потій діяв нерозбірливо і грубо, насильством, інтригами, підступом та брехливими доносами. Хапав непокірне православне духовенство і кидав до в'язниці, іншим прилюдно, на вулиці чи в церкві, брив голови та бороди; третіх виганяв з приходів, піддавав різним тортурам, найбільш впертих виставляв перед урядом як бунтівників, до яких потрібні суворі карні заходи.

Потій багато досягнув як «апостол унії», та навіть його крайні заходи успіх мали невеликий. Коли в одній із двох православних єпархій, які протримались найдовше, помер владика Михайло Копистенський і на його місце Потій висвятив шляхтича Олександра Крупецького під ім'ям Афанасія, то останній, за свідченням уніатського єпископа Якова Суші, прибувши у величезну перемишльську єпархію, «не знайшов у ній жодного уніата».

Автор довго не зважувався помістити на сторінках роману «духовний» заповіт Іпатія Потія, а потім дав його без будь-яких змін. Виявлено також доповнення до «духовного» заповіту, написане митрополитом незадовго до смерті, але й там не чутно духу мучеництва і генія справжнього сина свого народу. То заповіт скупого лихваря, а не пророка.