Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Так, я марив нею, і те, що ти тільки-но сказала про мою подорож до невідомих країв, нагадало мені, що я тоді відчував. Ще в дитинстві я дуже любив читати книжки про великих мандрівників — гадаю, всім хлопчикам це подобається — про мореплавців, які збивалися зі шляху й опинялися в таких широтах, де ніколи не плавали кораблі, про людей, які відкривали неймовірні міста в чужоземних країнах. Увесь наступний день своїх вакацій я почувався так, як колись, читаючи ці книги. Я спав допізна, бо був страшенно знеможений після стількох пройдених миль. Але після сніданку набив люльку і добре провів час. Знаєш, то було таким безглуздям — хіба можна натрапити в Лондоні на щось невідоме чи неймовірне?

— А чом би й ні?

— Ну, не знаю. Але пізніше я думав, що був справжнісіньким йолопом. Так чи інакше, я чудово провів той день, плануючи, що робитиму, і, точнісінько як дитина, фантазував про те, що опинюся в неходжених місцях, де зі мною може трапитися все що завгодно. Мені страшенно подобалося думати, що у мене є таємниця, про яку більше ніхто не знав. Я уявляв, як, натрапивши на якусь знахідку, я про неї нікому не розкажу. Саме так я думав, гортаючи сторінки книжок. І хоч я любив їх читати, мені здавалося, що, ставши мандрівником-дослідником, я б тримав свої відкриття в таємниці. Якби я був Колумбом і відкрив Америку, я б нікому навіть словом про це не прохопився. Лише уяви, як чудово блукати рідним містом, говорити з його мешканцями і знати, що десь далеко, за морями-океанами, є незвіданий світ, про існування якого ніхто навіть не здогадується. Таке мені страшенно подобалося! І саме такі відчуття викликала в мене подорож, в яку я збирався відправитися. Я вирішив, що про неї ніхто не повинен дізнатися. Тож з того дня і до сьогодні про неї ніхто не чув.

— Але ж мені ти розповіси?

— Ти — це геть інше. Втім, думаю, навіть тобі я всього не розповім, і не тому, що не хочу, а тому, що не зможу описати багато з того, що бачив.

— Бачив? То ти все-таки знайшов щось дивне й дивовижне в Лондоні?

— І так, і ні. Все, чи майже все, що я бачив, видно як на долоні, і сотні тисяч людей дивилися на те, що і я — потім я дізнався, що багато з тих місць були добре відомі моїм колегам по роботі. Тоді я читав книжку «Лондон та його околиці». Але (не знаю, як це пояснити) ні мої товариші, ні автори книжки, схоже, не бачили того, що бачив я. Саме тому я облишив її читати. Вона наче позбавляла життя і душі всього, чого торкалася, перетворюючи його на щось сухе й безглузде, як опудала птахів у музеї.

Я розмірковував над тим, чим займатимуся весь день, і рано пішов спати, щоб на ранок бути бадьорим і повним сил. Насправді я зовсім погано знав Лондон, хоч, за винятком кількох тижнів, коли був за містом, увесь час жив там. Звісно, я знав головні його вулиці — Стренд, Ріджент-стріт, Оксфорд-стріт та інші, знав дорогу до школи, до якої ходив ще хлопчиком, а також дорогу, що вела в Сіті. Але я завжди ходив тими самими стежками, як вівці у горах, і тому легко уявляв собі, що збираюся відкрити новий для себе світ.

Дарнелл раптом замовк, обірвавши свою розповідь. Він запитливо глянув на свою дружину, намагаючись пересвідчитися, чи не втомив її своїми балачками, але вона дивилася на нього очима, сповненими такого щирого інтересу, як людина, що палко бажала, аби її посвятили в таємницю, не відаючи, про які неймовірні чудеса їй доведеться почути. Мері сиділа спиною до відчиненого вікна, обрамлена м'яким присмерком вечора, ніби художник розвісив позаду неї завісу з важкого оксамиту. Жінка так і не закінчила своєї роботи, залишивши все лежати розкиданим на підлозі. Вона зіперлася головою на руки, а очі її були немов два джерельця в лісі, які вночі снилися Дарнеллу, а вдень стояли у нього перед очима.

— Того ранку в моїй голові крутилися всі дивні історії, які я коли-небудь чув, — він знову заговорив, ніби продовжуючи свою думку, що заполонила його розум, поки вуста німували. — Як я вже казав, я рано ліг спати, завівши будильник на третю ранку, аби вирушити в доволі незвичну для початку подорожі годину. Світ ще був оповитий тишею, коли я прокинувся, не дочекавшись дзвінка будильника, і на в'язі, що ріс у сусідньому саду, зайшлася співом якась пташка. Я визирнув з вікна: скрізь панував цілковитий спокій, а ранкове повітря було таким неймовірно чистим і солодким, якого я ніколи раніше не вдихав. Моя кімната була в глибині будинку, і за деревами, які росли в більшості садів, мені було видно задні фасади будинків на сусідній вулиці, які немов виростали муром якогось давнього міста. Поки я дивився на цю картину, зійшло сонце, крізь моє вікно полилися перші його промені, і так почався день.

Вийшовши з дому, я зрозумів, що знову повернулося те дивне відчуття, яке охопило мене два дні тому, коли я блукав невідомими мені вуличками. Воно було не таким сильним, вулиці більше не пахли ладаном, але цього відчуття було достатньо, щоб збагнути, в якому дивному світі я живу. Я бачив те, на що часто натрапляють люди, гуляючи лондонськими вулицями: дикий виноград, що плететься по стіні, фігове дерево, жайворонка, який співає у клітці, дивовижний кущ, що зацвів у саду, дах незвичної форми чи балкон із залізною решіткою для в'юнких рослин. Мабуть, не існує такої вулиці, де ти не побачиш бодай чогось такого. Але того ранку всі ці речі постали перед моїми очима геть в іншому світлі, ніби на мені були чарівні окуляри, і я, немов якийсь казковий персонаж, продовжував блукати цим новим світом. Пам'ятаю, як я минав пустище на якомусь узгір'ї. Там були озерця, що виблискували на сонці, і високі білі будинки поміж темних, хитких сосен. Спустившись із пагорба, я пішов стежкою, що відгалужувалася від основної дороги і вела до лісу, де в тіні дерев стояла стара хатина з округлою башточкою на даху і ґанком, оздобленим залізною решіткою, фарба кольору морської хвилі на ній зовсім вигоріла й поблякла, а в саду росли білі лілії на високих ніжках, достоту такі, як ми бачили того дня,