Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Ставало дедалі темніше. Від стін і підлоги залишилися тільки натяки, а потім — і зовсім нічого. Брудна сорочка Ферро сірим привидом ширяла в мертвому повітрі перед ним. Ще кілька нерішучих кроків — і вона зникла. Він помахав рукою перед обличчям. Не видно й сліду. Тільки чорнильна шипуча пітьма.

Він похований. Похований сам-один у темряві.

— Ферро, зачекай!

— Що таке? — Він врізався в неї в пітьмі, відчув, як щось пхнуло його в груди, і мало не перекинувся назад, відступивши до вологої стіни. — Якого милого...

— Я нічого не бачу! — прошепотів він і почув у своєму голосі панічний жах. — Я ні... де ти?

Він помахав у повітрі розкинутими руками; відчуття напрямку в нього геть зникло, серце гупало, а шлунок крутило й вивертало. Що, як вона, ця зла сучка, покинула його тут? Що, як...

— Ось. — Він відчув, як вона спіймала його за руку та обхопила її долонею, прохолодною та заспокійливою. Почув неподалік від свого вуха її голос. — Дурню, ти що, думаєш, що можеш піти за мною й не гепнутись?

— Д-думаю, що так.

— Просто постарайся йти тихо!

І він відчув, як Ферро відійшла, нетерпляче потягнувши його за собою.

Якби його тільки бачила зараз колишня ватага. Лоґен Дев’ятипалий, той, кого найбільше бояться на Півночі, готовий обісцятися від страху перед темрявою й міцно тримається за руку жінки, що його ненавидить, як дитина за материну цицьку. Він був майже готовий голосно розсміятись. Але йому було страшно, що це почують шанка.

Велика лапа Дев’ятипалого здавалася гарячою й вологою від страху. Неприємно було відчувати, як його липка шкіра тулиться до її шкіри. Від цього мало не нудило, та Ферро змушувала себе триматися. Вона чула, як він швидко, похапцем дихає в цьому вузькому просторі й незграбно тупає за нею.

Здавалося, тільки вчора вони востаннє вскочили в таку халепу — мчали провулками Аґріонта, кралися його темними будівлями, рятуючись весь час від погоні. Здавалося, це було вчора, та все вже змінилося.

Тоді він здавався лише загрозою. Черговим біляком, за яким їй доведеться стежити. Потворним і дивним, тупим і небезпечним. Тоді він цілком міг бути останнім на світі, кому вона б довірилася. Тепер цілком могло бути так, що вона б довірилася тільки йому. Він не дав їй упасти, хоч вона і сказала йому це зробити. Вирішив не відпускати її, а впасти з нею. Там, на рівнині, він сказав, що дотримає слова, якщо його дотримає вона.

Тепер він це довів.

Вона озирнулася через плече й побачила в темряві його бліде обличчя з роззявленим ротом. Він вирячив очі, та нічого не бачив, витягнув вільну руку й намацував стіни. Може, їй і варто було подякувати йому за те, що не дав їй упасти, та це означало визнати, що ця допомога була їй потрібна. Допомога для слабаків, а слабаки помирають або стають рабами. Ніколи не сподівайся на допомогу — і ніколи не розчаруєшся, коли вона не надійде. А Ферро раніше часто розчаровувалася.

Тож замість того, щоб йому подякувати, вона потягнула його за руку й мало не звалила з ніг.

У тунель ледь помітним блиском по краях грубих кам’яних блоків почало мало-помалу вертатись сяйво холодного світла.

— Тепер бачиш? — процідила вона через плече.

— Так.

Вона чула полегшення в його голосі.

— Тоді можеш відпустити, — різко сказала вона, відсмикнула руку й витерла її об сорочку. Попрямувала далі в напівтемряві, ворушачи пальцями руки й насуплено на них дивлячись. Якесь чудернацьке відчуття.

Тепер, коли його руки не стало, вона мало не засумувала за нею.

Тепер світло яскравішало, проникаючи у прохід крізь вузьку арку попереду. Ферро підкралася до нього навшпиньки й зазирнула за поворот. Під ними відкривалася велика печера зі стінами, що частково складалися з гладеньких висічених блоків, а частково — з природного каменю, здіймаючись угору й випинаючись дивними розтопленими утвореннями, тим часом як її стеля губилася в тіні. Згори падав промінь світла, що залишав видовжену яскраву пляму на запорошеній кам’яній підлозі. Там скупчилися троє шанка, які бурмотіли та дряпали щось на підлозі, а довкола них стояли великі, заввишки з людину й навіть більше, купи з тисяч, тисяч і тисяч кісток аж до стін печери.

— Блядь, — видихнув Логен у неї за спиною. Із кутка арки на них вишкірився череп. Кістки, без сумніву, були людські.

— Вони їдять мертвих, — прошепотіла вона.

— Вони що? Але...

— Тут нічого не гниє.

Баяз казав, що в місті повно могил. Без ліку трупів, закинутих у ями на сто людей кожна. І вони, певно, лежали там багато довгих років, переплівшись у холодних обіймах.

Поки не приходили шанка й витягали їх.

— Доведеться їх обійти, — прошепотів Дев’ятипалий.

Ферро вдивилася в тіні, вишукуючи шлях у печеру. Із цього кістяного пагорба неможливо було злізти, не наробивши шуму. Вона скинула з плеча лук.

— Ти впевнена? — запитав Дев’ятипалий, торкнувшись її ліктя.

Вона у відповідь штурхнула його.

— Відійди від мене, біляче.

Їй доведеться працювати швидко. Вона витерла кров із брови. Вийняла з сагайдака три стріли й затиснула між пальцями правої руки, щоби швидко до них добиратися. Взяла в ліву руку четверту, вирівняла лук, натягнула тятиву та прицілилася в найдальшого плоскоголового. Коли стріла проштрикнула його тіло, Ферро вже цілилася в другого. Він дістав стрілу в плече й упав, по-чудному вереснувши, саме тоді, коли почав обертатись останній. Її стріла повністю проштрикнула йому шию, перш ніж він розвернувся остаточно, і він повалився долілиць. Ферро приклала до лука останню стрілу й зачекала. Другий плоскоголовий спробував піднятись, але не встиг ступити й півкроку, перш ніж вона поцілила його в спину так, що він розтягнувся на землі.

Вона опустила лук і насуплено поглянула на шанка. Жоден із них не ворушився.

— Блядь, — видихнув Лоґен. — Правду каже Баяз. Ти дияволиця.

— Казав правду, — буркнула Ферро.

Було цілком імовірно, що ці істоти вже до нього добрались, а ще було більш ніж очевидно, що вони їдять людей. Із Лютаром, Лонгфутом і Кеєм, як вона здогадувалася, було те саме. Прикро.

Але не дуже.

Вона накинула лук на плече та сторожко поповзла в печеру, пригнувшись до землі та хруснувши чоботом об кістяний пагорб. Похитуючись, вийшла далі з широко розкинутими задля