Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

– Що тут нового? – спитав Влад Наталі, коли та зайшла до кімнати.

– Все так само. Сам знаєш. Дмитро заходив. Питав про тебе.

– Чого хотів?

– Я не питала. Втім, не важко догадатися. Боїться після того випадку. Дехто, навіть, поговорює, що його чорт водив якийсь. Або мара.

– Ага. Аж так. Ну а я йому тоді для чого? – усміхнувся Влад. – З мене він що хотів?

– А ти подумай! Дехто думає, що це твоя робота. Настя наша, їхала в автобусі і говорила з дівками. От вони і спитали її, з якого це дива ти водишся з «тою відьмою». Ну це вона мали на увазі мене. Так от, дорогий священнослужителю, дехто з них думає, що я…

– Та перестань. Заздрять вони. Вони і самі готові душу продати за любі гроші. – усміхнувся Влад. – Теж мені святі, чесні і непорочні. Про кожну знаю. Так що нема їм чого писок відкривати. А то заболіти щось може. Ну мало там що.

Наталі лише подивилася на хлопця якось так, не зрозуміло. Наче хотіла його про щось попередити. Але змовчала.

Вони і так все розуміли одне одного з пів слова. І досить було лише одного погляду аби зрозуміти, що вони хотіли одне одному сказати чи радили замовчати, якщо це було десь при людях.

– Не переймайся тим. – вів Влад. – Ще рік-два. А там побачимо як буде. Нам треба робити своє. У нас майбутнє. До речі, закордоном є потреба в добрий спеціалістах. Так, що нам варто подумати.

Натяк був зрозумілим. Щось тай найшлося. І Влад уже бачить себе десь там. Там а не тут. Як і має бути. Лише вона не знала, що так все скоро. Що вони так швидко зможуть все отримати. Зрештою, яка різниця що і як. Головне те, що вони знають і до чого ідуть.