Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

Тільки-но стих його голос і матроси почали виконувати

наказ, як середина палуби, повита димом і вогнем, підлетіла вгору; деякі дошки зачепилися за вітрила й снасті, а деякі тяжко попадали у воду. Вітер був боковий, і, власне, це врятувало людей на кормі. Вони наосліп метнулися до човнів, але зупинив їх непохитно-супокійний Маккоїв голос.

— Не поспішайте, — сказав він, — усе гаразд. Спустіть, будь ласка, он того хлопця в човен.

Нажаханий стерничий кинувся й собі тікати, та капітан надбіг саме вчасно, щоб ухопитися за штурвал і не дати шхуні звернути в бік і врізатися в берег.

— Подбайте краще про човни! — гукнув він містерові Копігу. — Підтягніть один якнайближче до корми. В останню мить я в нього сплигну.

Містер Коніг завагався, але за хвильку ступив через борт і опинився в човні.

— Держіть на піврумба, капітане.

Капітан Девенпорт здригнувся: він думав уже, що зостався сам один на шхуні.

— Так, так, піврумба, — відповів він.

Середина палуби палала вогнем, густий дим, підіймаючись понад щогли, зовсім закривав передню частину шхуни. Маккой, під захистом бізань-вантів, провадив далі тяжку свою працю, спрямовуючи шхуну у вузькій, покрученій протоці. Вогонь тим часом зближався від середини палуби, де стався вибух, до корми. Летюча вежа вітрил на грот-щоглі зайнялася й потонула в полум’ї. Передніх нітрил не видно було, але, мабуть, вони ще вціліли.

— Коли б лише не загорілися всі вітрила, поки ми ввійдемо в лагуну, — зітхнув капітан.

— Ввійдемо! — запевнив його Маккой. — Маємо час. Мусимо ввійти. А в лагуні ми повернемо її так, щоб дим односило від нас і полум’я не досягало до корми.

Вогненний язик оповив був бізань-щоглу, потягся до низових вітрил, проте не дістався до них і зник. Згори просто на голову капітанові впав шматок запаленої кодоли, але він тільки змахнув його додолу, як змахують бджолу, коли вона пустить жало.

— Який напрям, капітане?

— Норд-вест-вест.

— Поверніть на вест-норд-вест.

Капітан крутнув стерно.

— Вест-норд, капітане.

— Гаразд, вест-норд.

— Тепер вест.

Поволі ввіходячи в лагуну, корабель румб за румбом розвертався під вітер. І так само поволі, румб за румбом, спокійно і розважно, ніби маючи перед собою тисячу літ життя, Маккой співучим голосом наказував:

— Ще румб, капітане.

— Так, ще румб!

Капітан Девенпорт повернув стерно, потім швидко змінив напрямок і знову ледь крутнув стерно.

— Так і прямуйте.

— Гаразд.

Хоч вітер тепер віяв з корми, духота була просто нестерпуча, і капітан Девенпорт міг тільки скоса поглядати ом нактоуз. Він мусив віднімати від штурвала то одну, то другу руку, щоб потерти й затулити на який час укриті Пухирями щоки. Борода Маккоєва куйовдилась і почала пійматися; дух горілого волосся стривожив капітана, і він знепокоєно глянув на Маккоя. У нього самого вже навіть руки покрилися пухирями — вій холодив їх, прикладаючи по черзі до штанів. Вітрила на бізань-щоглі зірвало, одне по одному, і обом їм треба було нахилитися, щоб захистити від вогню обличчя.

— А тепер, — сказав Маккой, обережно глянувши з-під руки на низький берег, — тепер чотири румби праворуч і далі вже просто.

Круг них падали охоплені полум’ям клапті вітрил та линв. Шмат линви впав капітанові до ніг, і той закашлявся од густого, ядучого диму, а проте не випустив із рук стерна.

Раптом шхуна черкнула об дно, піднялася провою і плавно зупинилась. Посипався град вогняних уламків. Шхуна вдруге рушила і знову спинилася. Чути було, як кіль дробить крихке коралове дно. Шхуна ще посунулася вперед і втрете спинилась.

— Прямуйте просто, — сказав Маккой. — Ще можна кермувати? — лагідно запитав він, хвильку помовчавши.

— Штурвал безсилий.

— Нехай! Шхуна повертає.— Маккой глянув за борт. — М’який, білий пісок. Знаменито! Чудове для неї ложе!

Коли шхуна повернула востаннє, стовп диму і полум’я шугнув на корму. Капітан випустив із рук штурвал і метнувся до човна позад шхуни. Біля борту він глянув на Маккоя, що відступив набік, пропускаючи його вперед.

— Ви перший! — крикнув Девенпорт, ухопивши Маккоя за плече і мало не перекинувши його через борт. Однак полум’я та дим палахкотіли вже коло самого борта, і капітан поспішився покинути шхуну слідом за Маккоєм. Обидва вони з’їхали линвою вниз і одночасно досягли човна. Не чекаючи наказу, матроси обрізали линву. Піднесені напоготів весла черкнули воду, і човен помчав до берега.

— Чудове ложе, капітане, — пробурмотів Маккой, оглядаючись.

— Так, чудове, і добралися ми сюди завдяки вам.

Три човни простували до білого коралового берега. За

ним, край кокосового гайка, виднілися очеретяні хатини. Десятків зо два тубільців витріщеними очима дивилися на пойнятий вогнем корабель, що приплив до їхньої землі.

Човни пристали, і команда шхуни ступила на білий пісок.

— А тепер, — промовив Маккой, — я маю подумати, як вернутись на Піткерн.

СИН СОНЦЯ

СИН СОНЦЯ

І

Судно «Віллі-Во» стояло в протоці між береговим і зовнішнім рифом. З-поза рифу долинав тихий плескіт лінивого прибою, але захищена смуга води, що пролягла ярдів на сто, аж до білого пляжу з дрібного коралового піску, була гладенька, як шкло. Хоч протока була вузька й судно закинуло якоря на наймілкішому місці, де можна повернутися, а все ж якірний ланцюг розкручено на цілих сто футів. Видко було, як він слався по дну з живих коралів. Неначе якийсь страхітливий змій, ворушився іржавий ланцюг на дні океану, кілька разів перекручуючись і закінчуючись нерухомим якорем. Велика сірувата тріска, замережена рудими плямами, полохливо гралася серед коралів. Інша риба, химерна формою та кольором, зоставалась нахабно байдужа навіть тоді, коли неквапом пропливала величезна акула і тріска панічно втікала до своїх улюблених коралових шкалубин.

На палубі спереду душ дванадцятеро тубільців незграбно чистили поруччя з тикового дерева. Чистили не вправніше за ненавчених до праці мавп. Зрештою, своїм виглядом вони й скидалися на величезних мавп якоїсь доісторичної породи: щось мавпяче ввижалося в дратівливій скарзі їхніх очей, в тих надміру несиметричних обличчях, і були вони навіть голіші за мавп, бо мавпи хоч мають на тілі шерсть, а в цих людей не було ніякого вбрання. Зате вони чепурилися, чого мавпи вже ніколи не роблять. У їхніх продірявлених вухах стриміли коротенькі люльки з глини, важкі дерев’яні чопи, черепахові кільця, іржаві цвяхи та зужиті гільзи. Найменша дірка була такого калібру, як набій од вінчестерської рушниці, а найбільша мала в діаметрі чи не добрий дюйм; у кожному вусі було від трьох до шести таких дірок. Носи тубільці проштрикували шпичками та шилами з вилощеної кістки або скам’янілих черепашок. В одного на грудях висіла біла клямка