Читати книгу - "Історія Лізі"

Вона цього не знає, і їй, зрештою, байдуже. Але не байдуже їй до того, що стосується Скота. Він сидить на одній із лав, ніби глядач спортивних змагань, які не мають великої популярності, і якщо вона хоче зробити щось, то їй треба негайно братися за діло. «Пильнуй за тим, щоб твоя струна завжди бренькала», — сказала б їхня добра матінка — це був один із висловів, які вона виловила з озера.

Лізі залишає цвинтар та його грубо витесані хрести позад себе. Вона йде через пляж до кам’яних лав, де сидить її чоловік. Пісок твердий і ніби дзвенить під ногами. Відчуваючи його під своїми п'ятами та підошвами, вона усвідомлює, що ноги в неї босі. Вона ще має на собі нічну сорочку та спідню білизну, проте її капці не вирушили з нею в подорож. Відчуття піску під босими ногами лякає її й тішить водночас. Це відчуття також дивно їй знайоме, і коли вона підходить до першої з кам’яних лав, до неї доходить, у чому тут річ. У дитинстві їй часто снився один і той самий сон, у якому вона літала у своєму домі на чарівному килимі, невидима ні для кого іншого. Вона прокидалася після кожного з таких снів схвильована, нажахана й мокра від поту до корінців волосся. Цей пісок наділяв її тим самим відчуттям, що й чарівний килим, так, ніби їй треба тільки зігнути ноги в колінах, і вона шугне в політ.

Я полечу над цим озером, наче бабка, можливо, торкаючись пальцями ніг води, полечу до того місця, де це озеро витікає звідси струмком… і далі, де струмок стає повноводним і перетворюється на річку… я летітиму дуже низько… вдихаючи в ніздрі пару, яка підіймається над водою, прориваючись крізь туманні випари, аж поки долечу до моря… а потім далі… атож, далі й далі…

Коли Лізі нарешті визволилася з-під влади цього могутнього видіння, це було одним із її найбільших подвигів, які вона здійснила у своєму житті. Це було не легше, ніж прокинутися і встати після багатьох днів тяжкої праці й лише кількох годин важкого й напрочуд солодкого сну. Вона усвідомлює, що вже не стоїть на піску, а сидить на лаві, у третьому ряді від невеличкого пляжу, спершись підборіддям на долоню й дивлячись на воду. І бачить, що світло місяця втрачає своє помаранчеве світіння. Воно стало маслянистим, а незабаром перетвориться на сріблясте.

Скільки часу я вже тут перебуваю? — перелякано запитує вона себе. Їй здається, що не дуже довго, десь від п’ятнадцятьох хвилин до півгодини, але навіть це надто довго… хоч вона тепер добре розуміє, як працює це місце, хіба ні?

Лізі відчуває, як її погляд знову тягнеться до озера — до втихомиреності озера, у якому тепер лише двоє або троє (одне з них — це жінка або з великим клунком, або з малою дитиною в руках) бродять у дедалі густіших сутінках, — і вона примушує себе перевести погляд на кам’янисті обрії, що оточують це місце, і на зірки, які дивляться на землю крізь дедалі темнішу синяву неба понад гранітними скелями, і на кілька дерев, які бовваніють на тому обрії. Коли Лізі трохи приходить до тями, вона підводиться, обертається спиною до води і знову знаходить очима Скота. Це неважко. Жовтий плетений квадратик африканки видно навіть у вже досить густій пітьмі.

Вона йде до нього, переходячи з одного рівня на інший, наче на футбольному стадіоні. Обминає одну із закутаних у саван постатей… але проходить від неї досить близько, щоб розгледіти людські форми під цією тонкою тканиною; порожні очниці й руку, яка вистромляється з-під покривала.

Це жіноча рука з облупленим червоним лаком на нігтях.

Коли вона підходить до Скота, серце в неї швидко калатає, і вона відчуває, що їй бракує повітря, хоча її шлях нагору був не такий уже й довгий. Десь далеко знову захихотіли сміюни, то гучніше, то тихше, ніби продовжуючи якусь свою нескінченну гру. Десь посередині тієї дороги, яку вона пройшла, вона чує слабкий, але добре чутний уривчастий передзвін дзвінка Чакі Дж. і думає Приймай замовлення, Лізі! І не барися!

— Скоте! — тихо кличе вона, але Скот на неї не дивиться. Скот дивиться на озеро невідривним захопленим поглядом, де ріденький прозорий туман — звичайні випари — став підійматися у світлі завислого над обрієм місяця. Лізі дозволяє собі кинути туди лише один швидкий погляд, перед тим як знову рішуче звертає його на свого чоловіка. Вона вже затямила собі, до чого може привести надто тривале споглядання озера. Або принаймні вона сподівається, що затямила. — Скоте, час повертатися додому.

Нічого. Ніякої реакції взагалі. Вона пригадує, як вона протестувала, запевняючи його, що він не божевільний, що писати романи та оповідання — не означає бути божевільним, а Скот їй тоді відповів: Ти надто мало знаєш — на своє щастя, маленька Лізі. Але не так уже їй і пощастило. Тепер вона знає багато більше, аніж тоді знала. Пол Лендон став психодіотом і закінчив своє життя, прикутий до стовпа в підвалі фермерського будинку, який стояв один посеред поля. Його молодший брат одружився і зробив блискучу кар’єру, але тепер і йому доводиться сплачувати свій рахунок.

Перед тобою ступор польового зразка, думає вона і здригається.

— Скоте! — шепоче вона знову прямо йому у вухо. Вона взяла обидві його руки у свої руки. Вони холодні й гладенькі, воскові і мляві. — Скоте, якщо ти тут і хочеш повернутися додому, стисни мої руки.

Протягом тривалого часу вона не чує й не помічає нічого, крім сміху дивних істот, які регочуть і хихотять глибоко в гущавині лісу, і десь ближче моторошного, майже жіночого крику якоїсь пташки. Потім Лізі відчуває щось інше — це або гра її уяви, яка приймає бажане за дійсне, або його пальці й справді стискаються на її пальцях.

Вона думає, що їй робити далі, але вона знає лиш те, чого їй не слід робити: дозволити, щоб на них опустилася ніч, засліпивши її срібним місячним світлом згори й зануривши в тіні, які підіймаються знизу Це місце — пастка. Вона переконана в тому, що кожен, хто побуде біля цього озера достатньо довго, вже не зможе звідси піти. Вона розуміє, що, коли ти дивишся на нього протягом якогось часу, ти зможеш побачити все, що тобі хочеться бачити. Втрачене кохання, померлих дітей, втрачені нагоди — геть усе.

Що найдивовижніше в цьому