BooksUkraine.com » Бойовики » Історія Лізі 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія Лізі"

187
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Історія Лізі" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 124 125 126 ... 183
Перейти на сторінку:
місці? Що тут так мало людей, які сидять на кам’яних лавах. Що вони не тиснуться тут плече до плеча, як на довбаному футбольному матчі світової першості.

Кутиком ока вона помічає якийсь рух і дивиться на стежку, яка веде від пляжу до сходів. Вона бачить там гладкого пана в білих штанях і розмаяній білій сорочці, розстебнутій попереду на всі гудзики. Глибока й довга червона рана збігає згори вниз по лівій стороні його обличчя. Його волосся кольору заліза стирчить на потилиці дивно приплюснутої голови. Він швидко розглядається навколо і ступає зі стежки на пісок.

Біля неї, говорячи з великим зусиллям, Скот каже:

— Автомобільна аварія.

Серце Лізі дико стрибає у грудях, але вона втримує себе від того, щоб оглянутися або надто сильно стиснути його руки, хоч і не може запобігти легенькому конвульсивному стисканню. Докладаючи всіх зусиль, щоб її голос прозвучав рівно, вона запитує:

— А ти звідки знаєш?

Ніякої відповіді від Скота. Гладкий пан у розмаяній сорочці обдаровує ще одним поглядом мовчазну публіку, яка сидить на кам’яних лавах, потім обертається до них спиною і забрідає в озеро. Срібні ниті місячного диму підіймаються вгору навколо нього, і Лізі знову доводиться відвести погляд убік.

— Скоте, звідки ти знаєш?

Він знизує плечима. Схоже, його плечі важать тисячу фунтів — так їй принаймні здається, але він спромагається відповісти:

— Мабуть, телепатія.

— А тепер йому ліпше?

Западає тривала мовчанка. І коли вона вже думає, що він не відповість, він відповідає.

— Можливо, — каже він. — Але він глибоко… отут. — Скот доторкається до власної голови, показуючи, як думає Лізі, на якусь травму мозку. — Іноді… це заходить дуже далеко.

— І тоді вони приходять і сидять тут? Загортаються в простирадла?

Жодної відповіді від Скота. Найбільше вона боїться тепер утратити ту крихітну його частину, яку вона віднайшла. Вона не потребує, аби хтось їй сказав, як легко це може статися; вона це відчуває. Про це знає кожен нерв у її тілі.

— Скоте, я думаю, тобі вже час додому. Я думаю, саме тому ти так добре тримався протягом усього грудня. І саме тому ти взяв сюди африканку. Її важко не помітити, навіть у темряві.

Він дивиться вниз, ніби бачить її вперше, а тоді слабко всміхається. — Ти завжди… рятуєш мене, Лізі, — каже він.

— Я не знаю, про що ти…

— Нешвіл. Мені тоді було дуже кепсько. — З кожним словом він, схоже, набуває жвавості. Вона вперше дозволяє собі відчути реальну надію. — Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Мені було жарко — так жарко! — і ти дала мені льоду. Ти пам’ятаєш?

Вона пам’ятає ту іншу Лізу

(я тоді розлила половину тієї паскудної кока-коли)

і як Скот несподівано перестав тремтіти, коли вона поклала грудочку льоду на його закривавлений язик. Вона пам’ятає, як забарвлена в колір кока-коли вода капала з його брів. Вона пам’ятає все.

— Звісно, я пам’ятаю. А зараз ходімо звідси.

Він хитає головою, повільно, але рішуче.

— Це надто важко. Іди сама, Лізі.

— Невже ти думаєш, я піду без тебе?

Вона люто блимає очима, зрозумівши, що плаче лише тоді, коли сльози починають випікати їй очі.

— Тобі це буде неважко — зроби так, як тоді, коли ми прийшли сюди з Нью-Гемпширу. — Він говорить терпляче, але досі дуже повільно, так, наче кожне слово має велику вагу, і він умисне вдає, ніби не розуміє її. Вона майже переконана в цьому. — Лише заплющ очі… зосередься на тому місці, звідки ти прийшла… побач його… і ти повернешся в те місце.

— Без тебе? — люто повторює вона, а під ними дуже повільно, наче рухаючись під водою, якийсь чоловік у червоній фланелевій сорочці обертається й дивиться на них.

Скот каже:

— Тссс, Лізі, тут ти повинна поводитись дуже тихо.

— А як я не хочу? Зрештою, ми з тобою не в якійсь хріновій бібліотеці, Скоте!

Десь у хащах Зачарованого Лісу сміюни регочуть, ніби це найкумедніша річ, яку вони будь-коли чули, дивовижа, гідна продаватися в крамниці всякої всячини Оберна. Від озера лунає один короткий сплеск. Лізі дивиться туди й бачить, що гладкий пан… ну, що він перейшов в інше місце. Вона вирішує, що їй до лампочки, хай він навіть зникне під водою або перейде в інший вимір. Зараз їй діло лише до свого чоловіка. Він має слушність, вона завжди його рятує, її можна, певно, назвати кавалерією Сполучених Штатів.[64] І це добре, бо практична тямка ніколи не була перевагою Скота, коли вона одружилася з ним, але хіба не мала вона права сподіватися бодай на невеличку допомогу?

Його погляд знову ковзає до води. Лізі розуміє, що, коли настане ніч і місяць почне світити, наче занурена у воду лампа, вона втратить його назавжди. Це лякає її й розлючує. Вона випростовується й хапає африканку доброї матінки. Зрештою, це подарунок її родини і якщо їм судилося розлучитись, то вона забере її собі, навіть якщо це завдасть йому прикрості. Особливо, якщо це завдасть йому прикрості.

Скот дивиться на неї з виразом сонного подиву, який ще більше її розлючує.

— Гаразд, — каже вона тоном якоїсь надривної легковажності. Це тон, чужий їй і чужий цьому місцю також. Кілька людей озираються, явно стурбовані й — можливо — роздратовані. Пішли вони всі к бісу разом зі своїми кіньми, катафалками чи, може, каретами «швидкої допомоги», на яких вони сюди приїхали. — Ти хочеш залишитися тут і годуватися лотосами, чи як там кажуть? Чудово. Тоді я йду назад цією стежкою…

І вперше вона бачить сильне хвилювання на обличчі Скота. Це страх.

— Ні, Лізі! — каже він. — Шугай із бумом прямо звідси! Не йди стежкою! Уже пізно, майже ніч!

— Тссс! — каже хтось.

Гаразд. Вона буде тссс. Високо піднявши руки з жовтою африканкою, Лізі спускається по приступках цього амфітеатру. За дві лави до кінця спуску вона наважується озирнутися назад. Одна її частина переконана, що він піде за нею; адже це Скот, зрештою. Хоч би яким дивним було це місце, але ж він її чоловік, він досі — її коханий. Правда, думка про розлучення промайнула в її мозку, але, звичайно ж, вона абсурдна, це може бути реальністю для інших людей, але не для Скота та Лізі. Він не дозволить, щоб вона пішла звідси сама-одна. Та коли вона озирається через плече, він і досі сидить там у своїй білій тенісці та довгих і зелених спідніх трусах, стуливши коліна й міцно зімкнувши руки, ніби йому холодно навіть тут,

1 ... 124 125 126 ... 183
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія Лізі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія Лізі"