Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Стогнав той неборака весь час, доки я з моїм добрим знайомим просидів. Так-так, це було вчора, знаєте… А сьогодні вже і слід його прохолонув. Чи можете підказати, куди подівся цей бідолаха, га?..
Зблідлий лікар вбито мовчав, тоді Спартак милостиво кивнув:
– А втім, не переймайтеся, Назар Амосович мені вже й без вас про все повідав. І знаєте, що скажу вам, шановний? Дуже скидається на те, що смерть цього нещасного посеред ночі сталася через службову халатність ваших п’яних санітарок! А це, знаєте, цілком тягне на статтю…
Горопашний лікар відсахнувся, що спричинило щирий сміх Спартака:
– Ні-ні, шановний, для початку це тягне на статтю в нашому журналі «ПіК», а не на ту статтю, про яку ви подумали! Я ж журналіст, а не прокурор, тому не відбиратиму їхній хліб у судової влади. А от статтю в нашому чудовому журналі я забезпечу з гарантією. О-о-о, що за стаття там з’явиться буквально в перші дні Нового року – м-м-м!.. Просто пісня. Завтра ми доверстуємо останнє в цьому році число, але статтю я накатаю сьогодні ж в обід. А далі номер піде до друку – отож все буде так, як я сказав.
От тільки як би назвати матеріал, га?.. Можна отак: «Передноворічний жахлик у хірургічному відділенні лікарні номер п’ятнадцять Києва». Хоча ні: для назви задовго – отож хай це буде підзаголовок… Тоді отак: «Смерть під ялинкою». Чи отак: «Смерть у білому халаті»… Як краще?! На вашу думку?..
– Треба переговорити. На пару слів буквально…
Відчутно хитнувшись, лікар пошкандибав до вхідних дверей палати.
– Поговорити треба? Гм-м-м… Що ж, поговоримо.
Спартак попрямував слідом за лікарем. На ходу озирнувся й підморгнув бомжеві. Про себе попутно відзначив, що тепер Дунець і другий пацієнт дивляться на нього з неприхованим отетерінням.
Вони вийшли в коридор, сходами спустилися до напівтемного холу першого поверху, де їх ніхто не міг почути.
– Ну, а тепер, коли ми нарешті лишилися сам на сам, поясніть, будь ласка, як ваша людська совість дозволяє викидати хвору, з температурою, літню людину на грудневий мороз?! Чи у вас загалом совісті не лишилося?..
– Ні-ні, це ви скажіть для початку: ви справді не родич цьому бомжеві?! Без обману, справді?..
Деякий час вони дивилися один на одного. Нарешті Спартак скривився, знов видобув посвідчення і тепер уже тицьнув його лікареві під ніс:
– Ось, гляньте знов. Посвідчення справжнє. Я справді редактор відділу «Тема» журналу «ПіК» Спартак Андрійович Сивак. Дуже люта стаття про ваше «видатне» відділення душогубів справді буде готова не пізніше, ніж за три години: мені б лише до редакції доїхати та за комп’ютер сісти. Стаття буде написана так, що не прикопаєтеся при всьому бажанні, – бо там не буде нічого, окрім правди… Як редактор відділу, місце для неї я знайду, посунувши якісь інші матеріали. Після Нового року цей реалістичний «жахлик» прочитає двадцять тисяч не найдурніших людей. І окремо я попіклуюся про те, щоб це число потрапило в Міністерство охорони здоров’я. Повірте, стаття ляже на стіл міністрові. Продовжувати далі?.. Чи ви вже уявили всі наслідки для себе й для всіх ваших колег?!
Зблідлий лікар мовчав, утупившись поглядом у підлогу.
– Я чекаю, – нагадав Спартак.
– Я теж спитав, чи ви не родичі, часом?..
– Господи, і чого ви за цей пункт вчепилися?.. Ні, ми не родичі. Просто я колись зробив про Назара Амосовича матеріал й відтоді потроху підтримую його матеріально. Ви, загалом-то знаєте, що він колись був лікарем?! Він же ваш колега! І загалом, видатна людина…
Десь за чверть години Спартак розповів коротко про життєвий шлях лікаря Дунця, про два пережиті голодомори й німецьку окупацію, про його участь у ліквідації наслідків Куренівської трагедії, про упередженість щодо «мирного атому» і моральний спротив радянській каральній психіатрії, про духовний подвиг на схилі літ – добровільний догляд за могилою Лесі Українки. Потім підбив підсумок:
– Про все це я дізнався, коли писав статтю про Назара Амосовича. А те, що цей по-справжньому інтелігентний чоловік у віці «за сімдесят» опинився на вулиці, – це його біда, а не провина. І він заслуговує на підтримку, а не на те, щоб ви вбили його, викинувши хворого на мороз.
– Він помре, навіть якщо у нас лишиться. Тільки статистику нам зіпсує.
– Чому?!
– Бо у нас немає ліків.
– Які ліки потрібні?
– Записуйте.
За кілька хвилин лікар надиктував список. Спартак усе це занотував, потім перечитав записи й мовив замислено:
– Отже, домовимося так… Я згоден взяти гріх на душу й промовчати про нещасного, якому ніхто з вас не допоміг цієї ночі. Але за єдиної неодмінної умови: ви вилікуєте Назара Амосовича й випишете звідси повністю здоровим. Я ясно висловився?! Життя врятоване за життя загублене – здається, це чесно. Але якщо ви зіграєте нечесно!.. Я вам не раджу.
Спартак потрусив у повітрі стиснутим кулаком.
– Якщо будуть ліки – поставимо на ноги вашого товариша, авжеж!..
– Ліки будуть. Неновий, але чистий одяг – також.
– Тоді домовилися?..
– Останній штрих… – журналіст зробив коротеньку паузу й запитав суворим тоном: – Ваше прізвище?..
– Навіщо воно вам, якщо ми домовилися…
– Перевірка на вошивість. Майте на увазі, що головлікар у разі чого вас покривати не стане й ваше прізвище назве, тоді я й порівняю. Отже?..
– Солодарик. Ім’я й по батькові потрібне також?
Спартак заперечно мотнув головою і позирнув на годинник:
– Прізвища вистачить. Отже, за півгодини чекайте мене на посту. Я принесу все надиктоване вами. Там все перевіримо й перерахуємо. Проте ліки зберігатимуться у Назара Амосовича: я не Рокфеллер і не допущу, щоб закупленими для нього засобами ставили на ноги інших хворих. Отож він сам видаватиме медсестрам усе необхідне.
– Як скажете.
Спартак кивнув і попрямував коридором до виходу надвір.
* * *
Наступного разу бомж зателефонував пізно ввечері.
– Щось сталося, Назаре Амосовичу?.. – з пересторогою спитав Спартак.
– Ні-ні, все гаразд, – в голосі Дунця відчувалася нестримна радість. – Спарику, зізнайся… Чого ти їм такого наговорив?!
– А що?..
– Ти б знав, як мене доглядають! Порошинки здувають! І навіть сусіду по палаті увагою не обходять. І температура у мене вже спадає…
– Ну, от бачите! – всміхнувся Спартак. – Так подіяло на них моє редакційне посвідчення. Це, Назаре Амосовичу, сила «корочки». Страшна штука!..
– Це твої «корочки» діють. А на мій паспорт вони як поглянули – то знаєш, як сварилися на те, що я його сам собі українізував?!
– Ох, Назаре Амосовичу, Назаре Амосовичу… Я вам давно говорив, що дарма ви вирізаний з газети тризуб
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.