Читати книгу - "Король стрільців"

Знаний нам подекуди з І-го розділу повісти шевських діл майстер Вартоломій Плішка належав до кількамільйонової хіба громади фантастів, які з дня на день, з року на рік вичікували чуда від Польської Державної Льотерії: вичікували, снили і мріяли про Великий Виграш — сто тисяч злотих!

— Що ж ви робили б, пане майстре, якби дійсно виграли ст0 тисяч? — спитав раз пана Плішку мій неоцінений пан інструктор.

— Що робив би, мастердію? — скрикнув з роз’ясненим обличчям пан Вартоломій. — Три дні й три ночі ходив би п'яний, як той швець!

І зараз додав полюбовно:

— Але як не виграю сто тисяч, то тисячку теж прийму і скажу «цалую руці».

Події покотились головокружним темпом з тієї ночі, коли пані Кунеґунді, його супрузі, приснились, вибачте на слові, воші.

— Щось буде! Щось буде, кумасю золота! — щебетала пані Кунеґунда, аж захлистувалась, попихаючи з нашою господинею тачку на Новий Світ. — Така мені нендза снилася, як біб, з палець завгрубшки!

— Воші — то гроші, — безапеляційно прорекла пані Евдокія. — Може, ваш старий виграють щось на льотерії.

Пані Кунеґунді вже й не стоялось на базарі того ранку, нашвидкуруч помогла спільничці порозкладати товар і чимдуж поперла додому.

— Вставай, старий пияцуло! — гримнула на чоловіка, що смачно хропів, висвистуючи носом то в мольових, то в дурових тонаціях. Пан майстер до пізньої таки осени любив ночувати в майстерні, на дерев’яному бамбетлі, що вдень служив клієнтам за лавку. Накривався сорокатою ковдрою, з якої вилазила наверх вата, як макарони з помідорового сосу.

Пан Вартоломій виткнув з-під ковдри відповідного формату і забарвлення ніс та замашисті вуси бувшого ц. к.[4] капраля від жандармерії.

— Чого хцеш, бідо? — запитав спросоння.

— Десь подів льос?

— Га?

— Десь подів льос, бамбуло? Мені тої ночі така нендза снилася, як пальці, щось воно за знак!

Почувши таку ворожбу, пан майстер зовсім прочуняв і сів з розчухраною головою в бамбетлі.

— А ти знаєш, жінко, що я вже пару днів маю таке чуття, що сим разом щастя нам усміхнеться! Дивися — я витягнув льос із портфеля і прибив на стіні, щоб усе мати його на оці. Я тепер молюся до нього, як до святого образка з місії. Кажу: «Бозю, дай, щоб нам щось капнуло! Хай буде тисячка, мастердію, хай буде дві!»

Справді, на видному місці, коло віконця, де висіла грамота-ліценція на виконування чесного шевського ремесла, кілька пучків дратви і минулорічний календар, красувався, прибитий шилом до рами, льос Державної Льотерії, серійний номер 115–705, що мав, як відомо, вигляд однодолярового банкнота.

Пані Кунеґунда побожно наблизилася до нього, погладила зелено розмальований папірчик, оздоблений символічним рогом достатку, державним гербом і печаткою контори панів Шаца і Хаєса.

— Якби’м знала на зіхер, що виграєш хоч півтисячки, то бим дала на Службу Божу…

— Ризика-музика, Каська чобіт не має, — філософічно зауважив пан майстер і викарабкався з бамбетля.

— Га! Треба братися до роботи.

В той пам’ятний, вагітний трагічними подіями день (а був це четвер, після Першої Матки) пан майстер гарував, як чорний віл, лупив молотком по кілках, аж гуділо. Направив кілька пар дитячих шкрабенят і прибив закаблуки до черевичків панни Соні з «Маслосоюзу» та підошви до фільцових чобіт пана Свистуна, що робив при каналізації і з цього приводу навіть уліті носив тепле взуття й трикотові підштанки.

Вже давним-давно не працював з такою шевською пасією, з таким завзяттям! Здавалося, що й близький вечір (з накрапаючим дощем) не зжене його з робочого стільчика. Та це тільки так здавалося…

Ледве в Колійових Домах загудів гудок на файрант, а вже наш дорогий майструньо зірвався, як опарений, згорнув до кишені що там було з готівки, взувся в калоші, натиснув свій банячок на голову, вхопив з кута парасолю і вільною пташиною випурхнув на свободу!

Пані Кунеґунда, що якраз верталася з нашою господинею з базару, вспіла ще послати йому на прощання кілька шлячків і дві-три кольки в печінки, що мало, зрештою, цілком риторичний характер і нікому не шкодило, ні псові, як то кажуть, ні вівсові. Це увійшло в закон, що по скінченій роботі пана майстра завжди «нападало» і гнало до корчми.

Вже кілька тижнів писали ґазети і трубіло радіо, що саме в той пам’ятний четвер відбудеться «велике осіннє тягнення» льосів Державної Льотерії, під час якого мусить «впасти» одна з головних нагород — сто тисяч злотих. Зрозуміло, що як цілий Львів, так і наша Богданівка ждали з напругою на появу вечірніх ґазет. Вийшов «Вєк Нови», але він ще не приніс висліду льосування. Тож тисячі народу вичікували з хвилюванням на «Вечірню Ґазету».

Була, може, година 9-та ввечері — я вже збирався йти спати, — як до кухні вскочив просто з-під дощу мій неоцінений пан інструктор, вимахуючи мокрою ґазетою.

— Гурра! Еврика! Наш майстер Копитко виграв тисячу злотих!

— Ей, жартуєте, пане Максю! — недовірливо озвалася пані Евдокія. — Та й звідки знаєте, що то він виграв?

— Тут стоїть чорне на білому. Я знаю число його льоса: 115-705. Ану, прошу озброїтися в окуляри і споглянути на табелю!

Пані Евдокія вже й не приглядалася табелі, вхопила ґазету з рук панові Максові і метнулася через сіни до