Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

- Ні, ні,- перебив його Монкс.- Я… я нічого про це не знаю! Я саме йшов довідатись, чи правдиві чутки, коли ви перестріли мене. Я не знав, через що воно сталося,- думав, то була звичайна сварка.

- Сталося воно через те, що частину ваших таємниць викрито,- промовив містер Браунлоу.- Чи згодні ви розкрити решту?

- Так, згоден.

- І ви підпишете своє правдиве зізнання і повторите його при свідках?

- Так, я вам обіцяю.

- І сидітимете тут спокійно, поки такий документ буде складено, а потім підете зі мною туди, де я визнаю за краще засвідчити ваші зізнання?

- І це зроблю, якщо ви наполягаєте,- відповів Монкс.

- Цього мало,- сказав містер Браунлоу.- Ви повинні забезпечити бідну, безневинну дитину, бо вона й справді невинна, хоч і народилася від гріховного й нещасливого кохання. Ви не забули умов заповіту? Виконайте все, що стосується вашого брата, а тоді йдіть собі, куди хочете! На цім світі вам ні до чого більше з ним зустрічатися. Монкс, похмурий і лихий, заходив по кімнаті, обмірковуючи, як би йому відхилити цю вимогу; в ньому боролися почуття страху і зненависті. Раптом двері розчинились і до кімнати вбіг страшенно схвильований чоловік. То був, містер Лосберн.

- Його таки спіймають! - вигукнув він.- Сьогодні ж увечері його заарештують!

- Убивцю? - спитав містер Браунлоу.

- Так, так,- відповів лікар.- Його собаку бачили біля одного з його колишніх лігв, і майже немає сумніву, що й хазяїн десь там поблизу або прийде туди, коли споночіє. Поліційні агенти нишпорять по всіх закутках. Я говорив з людьми, яким доручено його схопити, і воші кажуть, що йому не вдасться вислизнути. Сьогодні ввечері оголошено про винагороду від уряду в сто фунтів тому, хто його зловить.

- Я додам ще півсотні,- мовив містер Браунлоу,- і оголошу це там, на місці, якщо встигну туди дістатися… Де містер Мейлі?

- Гаррі? Як тільки він пересвідчився, що оцей ваш приятель спокійнісінько сидить у кареті поруч з вами,- відказав лікар,- він негайно подався туди, де почув цю новину, і поскакав верхи, щоб приєднатися до першого загону в умовленому місці на околиці.

- А що чути про Фейгіна? - запитав містер Браунлоу.

- Останнє, що я знаю: його ще не схопили, але тепер, може, він уже й заарештований. До цього вжито всіх заходів.

- Ну, ви вже зважилися? - звернувся містер Браунлоу до Монкса.

- Так,- відповів Монкс.- Тільки ви… ви… мене не викажете?

- Ні. Залишайтеся тут, поки я повернуся. Це єдине, що може вас врятувати.

Обидва джентльмени вийшли, і за ними знову замкнули двері.

- Чого ви досягли? - пошепки спитав лікар.

- Всього, на що сподівався, і навіть більшого. Поєднавши розповідь бідолашної дівчини з тим, що я знав раніше, а також з наслідками розслідування, яке провів наш добрий друг на місці, я загнав його у глухий кут: викрив його лиходійства, і все стало ясно як божий день. Напишіть туди і призначте побачення післязавтра о сьомій годині вечора. Ми приїдемо на кілька годин раніше, але нам потрібно буде перепочити, особливо юній леді, якій, мабуть, доведеться виявити куди більше самовладання, ніж ми з вами можемо передбачити. Але я аж тремчу з нетерплячки помститися за нещасну дівчину. Куди поїхали агенти?

- Їдьте негайно до поліцейської управи - ви ще їх там застанете,- відповів містер Лосберн.- А я залишуся тут.

Вони квапливо попрощалися - обидва були такі збуджені, що не могли цього приховати.

Розділ L

Погоня і втеча

Недалеко від того берега Темзи, де стоїть Ротерхайтська церква і де будівлі найбрудніші, а судна на річці найчорніші від вугільного пилу та диму, що йде з коминів низеньких, скупчених будинків, міститься одна з найогидніших і найнепевніших лондонських околиць, більшість мешканців якої навіть не знають, як вона зветься.

До цієї місцевості веде розгалужений лабіринт тісних, вузьких і брудних вулиць, де живе найубогіший і найтемніший портовий люд, який торгує всім, на що є попит. Дешевий і непринадний харч громадиться на прилавках крамниць, невигадлива й груба одежа висить на дверях торговців, звисає з билець, з вікон. Наражаючись на безробітних чорноробів - вантажників баласту, вугілля,- на розпутних жінок, обірваних дітей і всіляку потолоч з пристані, зайшла людина ледве проштовхується вперед, переслідувана відразливими видовищами й смородом, яким тягне з вузьких провулків, що відходять убік праворуч і ліворуч, і оглушена гуркотом навантажених фургонів, що вивозять великі паки товарів зі складів, які трапляються тут на кожному кроці. Вибравшись нарешті на дальні, залюднені вулиці, вона минає похняблені фасади, що нависають над пішоходами, стіни, які аж наче хитаються, коли проходиш мимо, напівзруйновані димарі, що от-от мають розвалитися, вікна з іржавими залізними штабами, поїденими часом ї брудом,- і все те свідчить про неймовірні злидні й занепад.

Ось у цій частині Лондона за Докхедом, у Саутуорському передмісті є острів Джекоба, обведений брудним ровом, який під час припливу затоплюється водою, на шість-сім футів завглибшки й п’ятнадцять чи двадцять завширшки. Цей рів, що колись звався Мілл-Понд, а тепер, коли ми ведемо нашу оповідь, відомий як Фоллі-Дітч,- є рукавом Темзи, і, коли вода стоїть високо, його можна залити, відкривши шлюзи біля Лед-Міллзу, звідки й походить колишня назва. В таку пору перехожий, стоячи на одному з дерев’яних мостів, перекинутих через Фоллі-Дітч поблизу Мілл-Лейну, може спостерігати, як мешканці будинків по обидва береги рову спускають у нього із задніх вікон і дверей цебра, відра й усякий домашній посуд, щоб витягти нагору води. А коли спостерігач відведе очі від цього видовища й зверне увагу на самі оселі, його вкрай здивує те, що відкриється перед ним: хисткі дерев’яні галереї, що тягнуться вподовж задніх стін і поєднують у єдине ціле мало не десяток будинків, у підлозі галерей зяють пролами, крізь які видніється твань; із розбитих і заліплених папером вікон стирчать жердини, призначені начебто для того, щоб сушити білизну, якої там ніколи не буває; а кімнати там такі маленькі, такі брудні, такі тісні, що повітря здається надто смердючим навіть як на той бруд і