Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А Бет?
– Сердечна дівчина! – відповів Чітлінг, і його зажурене обличчя ще дужче посмутніло. – Вона пішла подивитися на труп, але не стерпіла цього й збожеволіла: почала кричати, лементувати, битися головою об стіну; їй скрутили руки гамівною сорочкою й відвезли негайно до лікарні. Там вона й досі сидить.
– Ну а що з малим Бетсом? – спитав Кегс.
– Він блукає десь в околиці й сказав, що прийде, як стемніє; незабаром буде, мабуть, тут, – відповів Чітлінг. – Більше ніде подітись, бо всіх наших заарештовано в «Калік», там – я бачив це на власні очі – повно-повнісінько хортів.
– Урвалося! – зітхнув Тобі, кусаючи губи. – Ех, не одному хлопцеві буде капут.
– Тепер саме йде судова сесія, – мовив Кегс. – Якщо вони візьмуться негайно до справи і Болтер зізнається (а він напевне зізнається, напевне, бо вже й досі доволі виказав), то вони «пришиють» Феджіна до вбивства, оголосять вирок у п’ятницю, і за якийсь тиждень він уже теліпатиметься на шибениці.
– Ви б послухали, як реагувала юрба: полісмени відбивалися, як змії, а то б вона старого на клоччя пошматувала, – оповідав Чітлінг. – Одного разу він навіть звалився на землю; тоді хорти його оточили з усіх боків і почали пробиватися крізь тисняву. Щоб ви побачили, як він, зальопаний кров’ю і грязюкою, тулився до них, немов би то були його наймиліші друзі. Так у мене перед віччю й стоїть: юрба здушує, напосідає з усіх боків, а вони його тягнуть за собою; люди казяться, лізуть одне одному на плечі, клацають зубами й тиснуться до нього; на патлах і на бороді в нього кров; баби пробиваються в саму тисняву, божаться й лементують, що видеруть йому з грудей серце. У мене ще й досі лящить у вухах їхній крик!..
Жахлива картина виринула з новою силою перед очима її німого свідка, він скочив з місця й, затуливши руками очі й вуха, почав бігати по кімнаті мов несамовитий.
Крекіт і Кегс сиділи мовчки, похмуро уп’явши очі в підлогу, коли нараз щось зашкрябало по сходах і до кімнати вскочив Сайксів пес. Вони підбігли до вікна, потім кинулися на сходи й на вулицю. Собака вскочив крізь відчинене вікно, але за ними він не побіг, і хазяїна його не було видно.
– Що це таке? – мовив Тобі, коли вони повернулися назад. – Адже він не міг сюди прийти… я… я… сподіваюся, що ні.
– Коли б він мав сюди прийти, то був би прийшов разом із собакою, – зауважив Кегс, нахиляючись до Вовка, що простягнувся долі засапаний, важко дихаючи. – Ач як натомився. Дай йому трохи води.
– Випив усе, навіть миску вилизав, – мовив Чітлінг, що мовчки стежив за собакою. – Забрьоханий, закривілий, з підбитим оком, мабуть, прибився з далекої дороги.
– І звідки ж він міг узятися? – скрикнув Тобі. – Мабуть, попобував скрізь по наших притулках, побачив, що там повно чужого люду, й прибіг сюди, де теж бував частенько. Але де він раніше волочився? Чому він прибився сам, без нього?
– Він (ніхто з присутніх не звав душогубця на ймення) – адже він не міг укоротити собі віку? – спитав Чітлінг.
Тобі хитнув головою.
– Якби він це був зробив, то собака потяг би нас до того місця, – відповів Кегс. – Ні, мабуть, він утік за кордон і залишив собаку тута. Він, певно, дременув крадькома, а то б пес не був такий спокійний.
Ця думка була цілком природна, й усі погодилися з нею, а собака заліз під лаву й заснув, не вважаючи більше ні на кого.
Стемніло. Віконниці замкнули й на стіл поставили свічку. Жахливі події останніх двох днів жорстоко вразили всіх трьох злочинців, а ще більше нервувала їх власна небезпека й непевність.
Вони підсунулися щільніше один до одного, здригаючись від кожного звуку.
Розмовляли мало, та й то пошепки, й сиділи тихі й приголомшені, неначе в сусідній кімнаті лежало тіло замордованої жінки.
Так вони просиділи деякий час, коли нараз у надвірні двері щось хапливо постукало.
– Це малий Бетс, – мовив Кегс, сердито насупившись, щоб замаскувати свій страх.
Унизу знову постукало.
– Ні, це не Бетс. Він стукає не так.
Крекіт підійшов до вікна і, здригнувшись усім тілом, відскочив назад. Годі було й говорити, хто був за дверима: його пополотніле обличчя свідчило про це без слів. Собака теж скочив на ноги й кинувся, скиглячи, до дверей.
– Ми мусимо його впустити, – мовив Тобі і взяв свічку.
– А хіба ніяк не можна без цього? – спитав хрипким голосом Кегс.
– Не можна. Я мушу його впустити.
– Я не хочу сидіти в темряві, – провадив каторжний, беручи з каміна другу свічку й запалюючи її об свічку Тобі. (Рука його так тремтіла, що в двері постукано ще двічі, поки він встиг її запалити.)
Крекіт пішов одчиняти.
Слідом за ним до кімнати ввійшов якийсь чоловік: нижня частина його обличчя була обв’язана хусткою, друга хустина була пов’язана навкруг голови під капелюхом. Він помалу розмотав їх: бліде обличчя, ямкуваті очі, запалі щоки, неголена борода, змарніле, охляле тіло, неспокійний, здушений віддих – це був не Сайкс, а його привид.
Він поклав руку на стілець, що стояв посеред кімнати, і хотів сісти на нього, але нараз усім тілом затремтів, глянув через плече й підсунув стільця до стіни; він присунув його так щільно, як тільки можна було, й тільки тоді сів.
Ніхто не озвався до нього. Він мовчки дивився на них, на кожного зокрема. Щоразу, коли хтось із трьох крадькома зводив очі і ззирався з ним ненароком, то одвертався зніяковіло набік, а коли його глухий придушений голос порушив тишу, всі здригнулися, немов ніколи досі не чули його.
– Як опинився тут пес? – спитав він.
– Прийшов сам. Години зо три тому.
– У вечірній газеті пишуть, що Феджіна спіймано. Правда чи брехня?
– Правда.
Вони замовкли знов.
– Прокляття! – скрикнув Сайкс, проводячи рукою по чолі. – Хіба ви не маєте чого мені сказати?
Усі троє похнюпились і зніяковіло засовались на стільцях, але нічого не відповіли.
– Слухай ти, це ж твоя хата, – звернувся Сайкс до Крекіта. – Що ти думаєш зробити: віддаси мене поліції чи переховаєш тут, поки не вщухне гонитва.
– Лишайся, коли думаєш, що тут безпечно, – відповів господар, помовчавши трохи: він вагався.
Сайкс помалу звів очі вгору, на стіну за собою, намагаючись обернути голову назад.
– Те… тіло… вже закопане? – спитав він тихо.
Його колишні товариші мовчки похитали головами.
– Чому не закопане? – мовив він знову, обертаючись до стіни. – Нащо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Олівера Твіста», після закриття браузера.