Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

відчувалася потреба в піхоті, і кінні з’єднання терміново перетворювалися на піхотинців. Прості солдати ледь приховували свою зловтіху, адже відомо, що кавалеристи[280] досі користувалися всіма перевагами життя в тилу, спокійнісінько чекаючи обіцяного, але так і не здійсненого французького прориву. Тим часом потрясіння і тривога останнього тижня поступово вщухли. І тепер французька армія накопичує сили для контрнаступу. Але все одно десь у глибині є панічні настрої.

Арно пояснив майорові у підвалі, що вони заблукали, тому він надає свою роту в його розпорядження. За що майор йому подякував. Їхня розмова була перервана появою вгодованого фельдфебеля, який біг з поспіхом підвальними сходами:

— Майоре, німці кидають у бій танки.

— Чорт забирай! — вигукнув майор. — Негайно виступаємо!

І швидким рухом, навряд чи героїчним, швидше абсолютно автоматичним, він схопив зі столу портупею і револьвер, а потім згадав про мене:

— До речі, капітане, якщо вже ви тут, ідемо в контрнаступ!

— Так, але… у якому напрямку, mon commandant?

— У контрнаступ, просто вперед!

— Єсть, командир!

Усього за кілька хвилин рота Арно займає позиції на двох лініях, з відстанню в двадцять метрів. І почалося. Усю зиму він муштрував своїх солдатів. Далося йому це нелегко, адже багато з них були вже немолодими, боязкими, незвичними до муштри. Більшу частину війни провели на немудрій службі десь у тилу, далеко від фронту, і, можливо, так і залишилися б там, якби не гостра нестача особового складу. Арно бачить, що лінії оборони в повному порядку, і залишається задоволений. Майже як на навчаннях.

Рота кидається вперед, ховається, вичікує, знову ривок, знову кидається на землю. Після третього підйому він бачить, що двоє солдатів на лівому фланзі залишаються лежати на землі. Вони під обстрілом. «Лягай!» Усі зупиняються. Арно вдивляється в далечінь. Вони лежать на вершині довгого схилу і бачать увесь шлях донизу, до річки. Ворога не виявлено. Ще далі, під деревом, він помічає кубічну форму німецького танка. Але він стоїть нерухомо. Арно вирішує, що досить.

Зелений офіцер, який нещодавно опинився на фронті, у якого в голові є лише теоретичні інструкції, вирішив би, напевно, продовжувати наступ і безглуздо поклав би більшість своїх солдатів. Але до 1918 року ми вже набули досвіду на полях битв, щоб уміти вчасно зупинитися. В американців, які атакують зовсім поруч, під Шато-Тьєрі, певна річ, цього досвіду бракує, і ми знаємо, яких величезних втрат вони зазнали за ті недовгі місяці, що воюють.

Арно передає командування ротою одному зі своїх аспірантів, адже лейтенант Робен поранений у руку, і повертається з донесенням. Наказ виконано.

Ближче до вечора роту змінили, і вона зможе тепер возз’єднатися зі своїм полком.

Пізніше Арно отримує нове завдання. Він повинен замінити командира батальйону. Майор поранений у бою. Зв’язковий розповідає йому: <От мішок лайна! Трохи подряпав руку й одразу ж дременув! Через таку паршиву рану я б синові не дозволив навіть пропустити заняття в школі».

197

Неділя, 23 червня 1918 року

Оливу Кінг нагороджують у Салоніках

Цей спекотний день приніс суцільні розчарування. Кінг знає, що її ще раз мають нагородити: цього разу — сербською золотою медаллю за відмінну службу. Церемонія відбудеться близько 10:00 ранку. Розрахувавши, що вона встигне, якщо прокинеться о 9:00, вона складала рапорт до третьої ночі. (Вона докладала величезних зусиль, щоб відкрити маркітантську крамничку для низькооплачуваних і часом напівголодних сербських шоферів, з якими працювала.) О шостій ранку її підняв з ліжка гучний стукіт у двері. Маленьке личко з'явилося у вікні й повідомило, що на неї чекають у гаражі. Вона швидко прийняла душ, щоб збадьоритися, і вирушила в дорогу.

Церемонія, однак, почалася все одно о десятій. Полковник виголосив обширу промову, відзначивши її внесок у загальну справу, після чого прикріпив до її грудей круглу медаль, що відливала золотом. Кінг побачила на столі маленьку коробочку і на якусь мить подумала, що на неї чекає ще одна нагорода. Але ні: розчарування. Близько пів на дванадцяту на неї чекало наступне розчарування. Арца, один із сербських шоферів, обіцяв їй допомогти: потрібно показати креслення маркітантської крамнички солдатам сербської інженерної частини, які її споруджуватимуть. Знову ні. Він не з'явився у призначений час. Зголодніла, адже вона не встигла поснідати в цій ранковій метушні, Олива Кінг вирішила піти пообідати. Знову невдача. Жінка, яка прибирала в її хатині, з'явилася саме сьогодні без попередження і вирішила прибрати. Кінг змушена залишитися вдома. Можливо, у другій половині дня все налагодиться і навіть надійде пошта: вона сподівається отримати листа від батька. Знову розчарування.

Суцільні розчарування у всьому. Якщо не брати до уваги дрібних боїв, на фронті в Салоніках як і раніше нічого не відбувається. І це положення не зміниться, тим паче що 20 тисяч французьких і британських солдатів прямують до Франції, щоб відбити там новий німецький наступ. (Подейкують про те, що болгари готують наступ. Про це розповідали перебіжчики.)

Олива Кінг виснажена, незадоволена і дратівлива. Вона сумує за домівкою. За ці тридцять три місяці вона жодного разу не мала вихідних або відпустки. Але її втомили не тільки одноманітне життя в Салоніках та сірі будні. Вона переживала ще одну любовну драму. Сумуючи за Іові, вона вподобала іншого серба,