Читати книгу - "Вічний календар"

Баревичі першими в Митниці купили телевізор. Після повернення Дмитра з Кривого Рога, він побачив кілька телевізорів «Електрон-5» у чортківському магазині радіотоварів. Коли продавчиня виписувала накладну, вона перепитала, чи, може, покупець хотів би оформити позику, але Дмитро сказав, що заплатить одразу. Серед тижня забрати покупку не вдалося. Баревич звернувся до Юрія Мехамета, бо його син тепер шоферував в автоколоні. На вихідні деколи приїжджав бортовим ЗіЛом до батьків. Юрій працював на пилорамі, і Дмитро йшов туди. На шкільному стадіоні паслися виводки гусей. За пожежною повернув до пилорами, минаючи закинуту лазню з рядами кущів чорної смородини. З тракторної бригади доносилося пахкотіння солярного диму. Заводили гусеничний, але протарахкотівши, трактор замовк. На пилорамі, як помітив Баревич, роботи цього ранку не було. Двоє робітників курили, сидячи на порізаних учора дошках, — чекали з Джурина нового матеріалу. Баревич із кожним привітався за руку. Запитав про Мехамета. «В каптьорці», — відповів один. У кінці за тартаком, збита з негебльованих дощок і лат, накрита засмоленою папою, була каптьорка. За столом, закиданим різноманітними розписками й накладними, сидів Юрій. Неподалік була колгоспна пожежна, на дверях якої висіли вицвілі від сонця плакати — «Правила поведінки на пожежі» і «Правила першої допомоги потерпілим». У глибині кімнати селищних пожежників виднівся тапчан, біля вікна — стіл, на якому стояв телефон і зеленкуватий графин із двома склянками. Все, що відбувалося на пилорамі, пожежники бачили, з нудьги дивлячись у вікно. Нині чергував Довгий, прозваний так за високий зріст, із водієм Несторцьом-музикою. Довгий лежав на тапчані. Несторцьо сидів за столом. Кожної години пожежники мінялися місцями. Несторцьо не міг дочекатися, коли Довгий встане з тапчана, звільнивши водієві місце.

Минулого року саме під час чергування Довгого з Несторцьом загорілася стайня на Тій Горі. Перед Різдвом гнали самогонку й не догледіли. Пожежна, увімкнувши сирену, в’їхала на подвір’я. З-за диму й зимових сутінок проглядалися силуети людей із відрами, що намагалися загасити вогонь. Довгий, вискочивши з кабіни, побіг відчиняти задній борт, де лежали скручені шланги. Поки розмотали примерзлі шланги — виявилося, що на ніч спустили воду, бо чекали вночі морозу. Обидва чоловіки, що вискочили з теплого боксу тільки у светрах, підігнали машину до криниці й опустили туди шланг. Поки набирали воду — вогонь виїв дах. Прославилися Несторцьо з Довгим на цілий район. Хотіли їх прогнати з пожежної, але вони підплатили кому треба і залишилися на роботі, аби добами лежати.

Довгий залишив Несторцеві тепле місце на тапчані й, покурюючи, дивився у вікно. Стежив за тим, що відбувається на пилорамі.

«Прийшов Баревич», — сказав Довгий. Він пригнувся, щоби краще бачити.

«І шо?»

«Зайшов до каптьорки Мехамета».

«Видко, шось ’му траба?»

«Ну так, а чого йти на пилораму?»

Несторцьо перевернувся зі спини на лівий бік, а Довгий продовжував спостерігати.

Тим часом Баревич із Юрою Мехаметом вийшли з каптьорки. З Джурина подзвонили, що машина з лісом — поламалася. Робітники розійшлися.

У розмові з Мехаметом про лати на антену Дмитро запитав, чи не міг би Іван, син Мехамета, привезти телевізор із Чорткова.

«Та, певно, зможе. Я побалакаю з ним».

За тиждень на пилорамі збили дві лати. Їздовий Яринський фірою привіз їх на Баревичеву обору.

У п’ятницю Дмитро Баревич дістався до Чорткова забирати телевізор. Мехамет домовився з сином, що Баревич чекатиме біля радіотехніки. Масивний ЗіЛ-157 під’їхав до магазину. Дмитро Баревич із молодшою дочкою Настею, вже зачекалися на шофера. Настя проходила практику медсестрою в пологовому будинку, але з такої нагоди відпросилася. Мехамет відчинив лівий борт і допоміг Дмитрові піднести велику пачку з телевізором на кузов. Настя сіла в кабіну поруч із Іваном. А Дмитро, щоби телевізор не побився на стрімких поворотах, переліз через борт і всівся з ним на кузові. Проїхали місто, минули Білобожницю. На митницькому повороті в Джурині та на інших крутих поворотах Настині коліна часто торкалися Іванових. Дівчина постійно відсувалася, але на розбитій дорозі, коли машиною почало кидати в різні боки, Настине ліве коліно й литка билися об перемикач швидкості.

«Тримайся», — казав Іван.

«Я тримаюся», — відповідала.

«На кого вчишся?»

«На медсестру».

«Тепер будете телевізор дивитися?»

«Тато дуже хоче».

«А мама?»

«Вона за тим не дуже».

Митниця від якогось часу перетворилася на прохідний двір. Митницькі роди, що вважали себе місцевими, хоча хтозна звідки й коли прийшли до селища їхні предки, спочатку недовірливо поставилися до переселенців, а потім до того, що хлопці почали привозити з війська росіянок, білорусок, татарок із Донбасу, Уралу і Підмосков’я. Місцеві дівчата вискакували заміж за солдатів, що служили в Чорткові. Один такий прибився до Кланцаччиної Михалінки. Після Мехаметового весілля Михалінка втратила будь-яку надію, що Іван опам’ятається й прийде до неї жити. Але час минав — у молодого подружжя Мехаметів через рік народився син, і тоненька смужка надії, що тремтіла в Михалінчиній свідомості, зникла, як павутинка. Прийняла Михайлінка узбека-прапорщика. А через пів року вже стояла на автобусній із двома чемоданами і трирічною дочкою, яку тулила до себе Варвара. Виїхала Михалінка до Ульяновська. Узбек Міша безперестанку повторював Варварі на автобусній: «Всьо будєт, мамаша, харашо».

Навесні перед Паскою прорвали колгоспні ставки — потічком пішла риба. Глибокі сніги топилися несподівано швидко, та й крига після лютої зими важкими брилами напирала на береги. Ось чому дамби й не витримали такого напору. Ще зранку шум стрімкої течії, переповненої рибою й подрібненою кригою, наближався до Митниці. Потічок розширився, набух, як сонна артерія, захоплюючи на своєму шляху окрайці берегів. Течія широким засягом змивала залишені на зиму в городах підгнилі дерев’яні опудала, діряві відра та зрушувала камені, через які люди переходили потічок. Гул наростав, біг наввипередки течії, попереджав про небезпеку. Першими помітили весняний рибохід школярі, що нипали під мостом. Там, де течія потічку досягала півтора метра вшир, вони зривали мерзлу шипшину. Усе, що залишилося після горобців і синиць, потрапляло до кишень. Розломиш таку ягоду — натреш волохатим насінням долоні, а тоді помастиш обличчя однокласниці — і бідне дівча цілий урок чхає, бо свербить шия