Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Не гаючись, я пішла в наступ і проштрикнула паскудника шпагою – де було панькатись! Гад скрикнув і застиг на землі. Тоді я гордо стала в позу а-ля «рятівник цілого людства» і глянула на «врятоване людство». Та побачивши мене, замість розсипатись у вдячності й радості, Беатріче вибухнула сльозами.

– Беатріче, ти ціла? – злякано підскочила я. – Що з тобою?

– Це все я!.. – голосила вона. – Це все через мене… вони загинуть через мене!..

– Про що ти?

– Тео!.. – схлипувала дівчина. – Це через мене їх схопили… це я у всьому винна!..

«Не знаєш, що сказати – просто обійми», – підказала дівочість, і я виконала рекомендації, готова схлипувати разом з усіма.

Але на цьому екшн не закінчився. Позаду почувся якийсь шум і навдивовижу неприємний голос. Черговий нападник мав на озброєнні шаблю та лук, а ще комплект ножів. Втім, як і той, якого я вже вирубила. А мені катастрофічно не вистачало лука, тож я шугнула до непритомного й блискавично стягнула з нього все необхідне. Зрозумівши мої наміри, супротивник кинувся до нас з усіх ніг…

Але добігти не встиг: стріла вчасно зайняла своє місце, уміло натягнулась тятива. Я поцілила нападнику в ногу, схопила Беатріче та кинулась в хащі.

На колишньому місці збору нас чекав Нілс і відвів до печери, де вирішили ночувати. Каміння було таке пристосоване для ночівлі, що гірше нікуди, але на нього настелили моху, і цього для ватаги було достатньо — куди й запропастилась та розніжена дворянка, що звикла спати лиш на розкішних перинах!

Беатріче знову розридалась. Перезираючись, ми слухали незв’язні обривки її фраз.

– … а Тео просив мене принести припра-а-ав… а я ще думала, у Клер чи Моніки їх бра-а-ати… а я так захопилась, що не помітила хвоста-а-а… – ледве видушувала крізь сльози. – … а я ще блузочку гарну Ізабель прихопила-а-а… а Тео сказав, що гарні приправи принесла-а-а… тільки не ті-і-і-і-і… – я подавала дев’ятнадцятий носовичок (і звідки їх в Гастона стільки?) – … а вони як наскоча-а-ать… наскоча-а-ать…

Отже, виходило, що на табір вийшли саме по ній. Однак Беатріче ніхто не винив.

Під ранок послали Гастона чогось роздобути коштом моїх діамантів (у нього завжди знайдеться знайомий, що обожнює лискучі камінці). Снідали мовчки. Далі Піт розпорядився, хто куди йде: чи то на столичну площу, чи то під самісінький палац, чи в багатолюдну таверну, чи й під казарми королівської гвардії… У печері залишились лише ми з Беатріче. Стан а-ля «подай мені чашку води, бо в мене закінчилися сльози, а я хочу плакати далі» нікуди не зник.

По собі знаючи, що в такі миті краще мінімізувати приплив думок і чимось зайняти руки, я попросила шедевральну художницю навчити мене малювати (ага, патичком по пилюці). Спочатку на мене подивилися, як на божевільну, та вже до обіду ми пройшли і пейзажі, і натюрморти, і почали портрети.

Під вечір впорядковували здобуту інформацію та робили висновки. Говорив Піт:

– Через тиждень їх повісять.

Запанувала гнітюча тиша. Навіть ліс не шелестів, а пташине сімейство незвіданого виду, що люто зачищало найменші крихти зі сніданку, перестало обурюватися, що після нас так мало крихт.

– І чого так довго? – з сарказмом кинув Щогла.

– За два дні до того намічається королівський бал. На честь високоповажних закордонних гостей. Певно, не хочуть псувати оманливих вражень про наше «справедливе королівство із добротою та милосердям його великого монарха».

Знову тиша. Хіба пташине сімейство таки продовжило праведне обурення.

– А наших тримають під таким наглядом і з такою охороною, що й миша не прослизне. Видно, паскудник, від душі постарався! Я бачив, він до наших хлопців охорону поставив надійнішу нема куди: усі здорові й сильні, шпагами володіють не гірше Гастона і такі вірні триклятому Андре, що жодна винагорода за підсобництво у наших цілях їх не візьме. Ні чарівний мішечок Ізабель, ні цілі гори діамантів будуть безсилі.

– Худо, – зробила я висновок.

– Не те слово, якір мені в бухту!

– І що буде робити, чікка таш ататші?!

– Може, Кипарисовий закуток? – запропонував Гастон.

О-о-о… ну, звісно: це була найочікуваніша пропозиція та найочікуваніший перебіг подій! І принц Андре не настільки дурний, щоб не передбачити елементарного.

Кипариси, кипариси, кипариси… За кетальськими віруваннями, це символ відходу, переходу та гибелі. А в нашому конкретному випадку – страти. Ще з давніх часів у королівстві повелась традиція: засуджених до смерті за день до виконання вироку виводити до Кипарисового закутка. Це невелика кругла площа, зі всіх сторін обсаджена кипарисами. До мурашок страхітливими кипарисами, якщо ти знаєш, що вони символізують і що це означає для тебе. Засудженого садять під колоною, що висічена теж у формі кипариса, і цілий день він насолоджується приємним товариством. А товариство з’являється тому, що кожен мешканець королівства може прийти та висловити все, що думає про смертника. Прямо в лоб. А ще частіше із плювком. А зазвичай, то з десятком замашних ударів. Одного разу стався такий прикрий інцидент, що засуджений після такого висловлення не дожив до дня страти. Але тепер введено відповідні заходи, тож королівські охоронці пильно стежать за дотриманням меж.