Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Андрій не міг нічого зробити, з його очей текли сльози. Він тільки зміг зробити перший вдих. Легені пекли, але починали працювати. Ще кілька секунд знадобилося, щоб знайти сили трохи підвестися. В голові не було жодної думки, як зупинити Натібріс. Аж раптом, всього за метр від себе, у траві, він помітив пістолет. Схопивши зброю, він, пересилюючи себе, піднявся на ноги.

— Відпусти його!.. — тихо сказав Андрій, хоча хотів кричати. Повітря в легенях було недостатньо, щоб прокричати ці слова.

— Хах… Як скажеш! — Натібріс витягнула руку з грудей Степана.

Вона відкинула тіло детектива зі скляними очима, наче ганчір’яну ляльку. Над її руками ширяв чорний уламок душі Степана. Уламок був такої ж неправильної форми, як і минулий. Він випромінював слабке чорне сяйво.

— Ти… — Андрій ледь зміг ковтнути слину, горло задерев’яніло. Шлунок відправляв позиви, попереджаючи, що скоро весь вміст повернеться тим шляхом, яким туди і потрапив. На очах виступили сльози. — …його вбила.

— Він був таким же слабким, як і інші… — Натібріс піднесла уламок душі до свого обличчя. З рота капала слина. Вона з великим задоволенням лизнула уламок, куштуючи його на смак.

В цей момент Андрій натиснув на спусковий гачок. Одну за іншою, пістолет випустив чотири кулі, що залишалися в магазині. Затвор завмер в задньому крайньому положенні.

На Натібріс не було жодної подряпини. А от чорний уламок душі отримав пошкодження.

— Ти не уявляєш, що накоїв… — вона не розізлилася — вона лютувала. І була готова розірвати Андрія на шматочки.

Замість цього Натібріс щосили стисла уламок душі в своїх руках. Коли відкрила долоні, в них був лише чорний пил. Подувши на нього, Натібріс розвіяла пил по вітру. Не долетівши до землі, він розчинився.

— Подивимося, як ти впораєшся з цим... — раптом вона зупинилася і підняла голову. — Що там відбувається? — над лісом підіймався густий чорний дим.

Не збираючись витрачати на Андрія хоча б ще секунду, Натібріс вдарила його, збивши з ніг, а сама, не поспішаючи, пішла до будинку. Андрій, знесилений, лежав на землі і дивився у скляні очі Степана.