Читати книгу - "Не за планом. Деанда: Книга 1, Алія Елвід"

– У нас немає на це часу, – сказала я. Він зупинився і задумливо глянув на мене. – Є швидший спосіб. 

Я витягаю з-під рукава кофти кинджал, який захопила перед втечею з будинку Кеіко. Витерла закривавлене лезо об рукав куртки та закотила його разом з рукавом кофти. 

– А це… – Очі чоловіка збільшились у кілька разів. 

– Це муляж, не переймайтесь. – Персі поспішив заспокоїти його. – Ми… Е-е-е, актори. А це наш реквізит. Їдемо з роботи, розумієте… – Персі підійшов ближче до мене та нахилився до мого вуха. – Ти що робиш? 

– Записую номер. – Я глянула на чоловіка у дверях та продовжила: – Диктуйте.

З кожною названою чоловіком цифрою, кінчик леза вимальовував її на моїй руці, супроводжуючи тонкими цівками крові. Це відчуття вже було мені знайомим, але давно забутим. 

Після того, як мої спроби активувати силу порізами стали непотрібними, я обходила гостре приладдя десятою дорогою. Як сильно б мене не тягнуло нестерпне бажання нанести собі ще пару глибоких порізів, я завжди стримувалась. З часом жага та бажання перетворились на страх та відразу. Я боялась наймілкішого порізу на тілі, згадуючи пекучі відчуття від леза, коли різала себе, або згадуючи те, як клинки Нормана перерізали мою шкіру на оцінюванні. 

Та зараз, під дією відчаю та зневіри, це було останнє, про що я думала. Якщо я не запишу цей клятий номер хоча б десь, хоч на лобі, то точно не зв’яжусь з дідусем. Де б він не був, мені треба було його побачити, почути. Обійняти. Притиснутись до нього та просто проплакатись, ридати довго й сильно. Кричати від болю або радості, якщо будуть сили. Просто сказати йому, що я сумувала. Нагадати, як я його люблю. 

«Я повинна це зробити».