Читати книгу - "Україна — не Росія"

суворих моряків. У герметично замкненій країні обов’язково виникають такого роду казки про вільні простори. До речі, у цьому розгадка феномену Вертинського (киянина і, швидше за все, українця). У свій час я і сам віддав належне такому чудовому явищу, як «авторська пісня», але все одно далеко не відразу збагнув, чим же Вертинський з його сивими папугами, ліловими неграми, китайчонком Лі і принцесою Ірен імпонував людям радянського розливу — таким, як я. Лише з великим запізненням мене осяяла думка, що ці ненашенські персонажі змовницьки кивали жителям СРСР: «Не бійтеся, хлопці, є інший світ! На світі багато чудових речей, крім соцзмагання, пленумів ЦК, кумачевих гасел і черг за “дефіцитом”». З того, що мені подобалася подібна романтика, я роблю висновок: її зашифроване послання знайшло відгук і в мені, хоча я бачив усе радянське з найбільш сприятливої позиції, яка була тільки можлива — адже більше 30 років був учасником дивовижних радянських ракетно-космічних програм і нашої успішної гонки з Америкою.

Як це було заведено в радянські часи, студентів щороку без дискусій посилали на сільськогосподарські роботи, і ніхто не ставив питання: а чому? Ми ж перші не ставили. Збирання восени, прополка навесні входили до програми життя як сесії і канікули. Їхали, в основному, з радістю, мало хто намагався ухилитися. «На картоплі» демократизувалися відносини між міськими і мешканцями гуртожитку, спрощена обстановка зближала і згуртовувала, і, це ще важливіше, стрімко розвивалися романи, які ледь жевріли в місті. Деякі саме з цієї причини аж ніяк не могли дочекатися, коли ж нас знову пошлють до колгоспу. Великою радістю були вечірні багаття зі співом під гітару. Завдяки їм усі пісні з особистих запасів ставали спільним надбанням. Я збагатився в такий спосіб надзвичайно.

Пісенний репертуар нашого студентського середовища був куди менш українським, ніж той, до якого я звик вдома. Зрозуміло, ми співали біля багать і українські пісні, але російські явно переважали. Даний факт, звичайно, не залишився мною непоміченим, але я відзначив його просто в череді інших особливостей того нового міського світу, який тепер мене оточував, не зробивши тих висновків, які, можливо, варто було зробити.

Взагалі в роки навчання в університеті інтерес до української тематики існував, але не був для мене головним. На першому місці стояло навчання. Напевно, тому, що навіть найздібнішим хлопцям давалося воно нелегко — факультет у нас був неймовірно важкий, халтурити не виходило. Навіть не спробуй — дуже просто можна було вилетіти. Але і система, тепер я не бачу, була по-своєму геніальна. Радянська пропагандистська машина, яка не дуже кидалася в око, уміло відводила увагу людей від «небезпечних» тем, так, як птах відвертає людину від свого гнізда з пташенятами. Перед цією машиною не ставилося неможливе завдання — навернути до комуністичної віри всіх і кожного. Мабуть, з практичної точки зору було достатньо дев’яноста відсотків населення. При такому співвідношенні (і при ефективному нагляді) інші десять відсотків розсудливо мовчать на публіці, даючи волю язику тільки в себе на кухнях, і лише найбільш заповзяті зважуються на протидію, та й то винятково мирними засобами.

Основній масі людей в усі століття і на всіх материках властиво, як сказав Пастернак, «желать, в отличье от хлыща в его существованье кратком, труда со всеми сообща и заодно с правопорядком». Людям притаманний державний інстинкт, вони схильні приймати наявний порядок речей, особливо якщо не знають іншого. У 1956 році в парторганізаціях читали «закритий лист» про культ особистості Сталіна і його наслідки. Зміст цього «закритого листа» відразу став загальним надбанням. На це, можливо, і робився розрахунок, тому що «вмонтоване послання» листа полягало в тому, що описані в ньому жахи належать минулому і більше не повернуться. Після 40 років життя в безперервній напрузі людям дуже захотілося повірити, що це правда, і вони повірили. Останнім (як тоді здавалося) фактором, що не дозволяв розслабитися, була загроза, що завжди маячила, нової, ще більш страшної війни, цього разу з Америкою.

Наприкінці 50-х, коли я учився в університеті, «радянська людина» уже-цілком сформувалася. І ця людина знала занадто багато страшного, щоб не цінувати стабільності, яка тоді наступила. Хрущов підігрівав народну уяву обіцянками швидкого раю під назвою комунізм, а СРСР демонстрував вражаючі науково-технічні успіхи: першу у світі атомну електростанцію в 1954 році, перший штучний супутник Землі в 1957-му, перше у світі судно на атомному двигуні — криголам-атомохід «Ленін» (спущений на воду в 1957-му, відправився в перше плавання в 1959-му). У вересні 1959 року відбулася подія, що вразила всіх — поїздка Хрущова до США. Він пробув там неймовірно довго, 13 днів, і загальний дух усіх промов і виступів під час його поїздки був такий: війни з Америкою не буде.

На тлі всіх цих подій і на порозі раю питання про виживання тієї чи іншої мови здавалося мені не таким вже і важливим, особливо якщо малися на увазі однаково доступні мені українська і російська. Якщо я мимохідь і замислювався на цю тему, то швидше за все приходив до утішливих висновків цілком у дусі пануючої ідеології («у порівнянні з 1913 роком...» і так далі). В тім, що весь Радянський Союз прекрасно ставиться до України, у мене тоді сумнівів не було. Якщо фільм про війну, у ньому, будьте упевнені, двоє друзів — росіянин і українець, і один обов’язково рятує іншого, це була радянська політкоректність. Та що там фільми! От недавно РРФСР подарувала Україні Крим. Які ще потрібні докази? Певен, так думали тоді мільйони людей. Про те, що інші мільйони думали інакше, я ще не здогадувався.

Об’єктивності заради не можу не відзначити, що в ті роки щедро екранізувалася українська класика. Читати художню літературу в мене в студентські роки часу практично не залишалося, але в кіно ми бігали всі. Пригадую, бачив фільми за творами Шевченка («Назар Стодоля»), Квітки-Основ’яненка, Карпенка-Карого, Коцюбинського, Кобилянської, Івана Франка, Лесі Українки. Особливо добре запам’ятав «Украдене щастя» з Наталією Ужвій і Амвросієм Бучмою. Якби я вже тоді знав, що тільки 21% міських школярів України (за станом на 1958 рік) училися в українських школах, думаю, мене б це вразило й обурило. Але такі цифри не були в той час доступні, їх оприлюднили через 30 років. А за часів мого студентства мені чомусь здавалося (або хтось у цьому запевнив), що існує норма 50:50 і її ретельно дотримуються. Відкіля могла взятися така байка?

Повинен зізнатися: сам я, починаючи з першого курсу фізтеху і аж до початку 90-х років,