Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ні, але маю там кількох знайомих, — відповіла Софія.
— А викликають студентів на допити до ґестапо?
— Декого викликають. Ми намагаємося допомогти, чим можемо. Але треба остерігатись інформаторів, — Софія промовисто озирнулася навсібіч.
— Знаєте, до мене теж зверталися з ґестапо. Пропонували співпрацювати. Певно, хотіли використати мої колишні зв’язки з українськими політиками. Але я відмовився, — сказав Вільгельм.
— Найліпше нам тут не говорити про це, — Софія озирнулася.
— Тут можете нічого не боятися, — запевнив її Вільгельм.
Але Софія перевела розмову на нейтральні теми. А вже про її зв’язки з ОУН, про розкол ОУН на бандерівців і на мельниківців та про решту політичних справ вони говорили вдома у Вільгельма, попиваючи коньяк.
Попри те, що тепер Вільгельм жив без служника, в його помешканні було чисто і, як на військові часи, навіть досить затишно. По кутках стояли торшери і розсіювали м’яке приємне світло, коньяк господар наливав у кришталеві бокали, які купив десь на чорному ринку. Та й сам коньяк смакував досить пристойно. Іван бачив, що між Вільгельмом і Софією проскочила іскра. Софія подобалась і йому самому, та до нього вона явно почувала тільки дружню симпатію, нічого більше. Якби вона хоч трохи з ним фліртувала, то ніколи не пила би з ним сьогодні вдень какао в бігудях.
Наступного дня Вільгельм зайшов по Софію до «Приватної гімназії з українською мовою навчання», куди вона влаштувалася викладати музику, і запросив її повечеряти з ним удвох. Іван довго дивився їм услід, розуміючи, що Вільгельм і Софія серйозно зацікавились одне одним.
### 1945Вільгельм зі Софією встигли пройти лише кілька кварталів, захоплені розмовою, аж раптом почули звуки сирени, що сповіщала про бомбардування. Вони почали озиратись у пошуках бомбосховища, та найближче було надто далеко, а літак стрімко наближався зі знайомим страшним звуком.
— Падай на землю, — звелів Вільгельм. — Ляж навзнак, ніби ти мертва.
— Це допоможе? — з недовірою перепитала Софія, проте послухалася.
— Так, вони не стріляють у мертвих. Ощадять набої,◦— сказав Вільгельм. — І ще дуже важливо берегти очі, бо, тікаючи від бомб, про це не думаєш, а уламки снарядів застрягають у рогівці, а через деякий час починається запалення, і се дуже важко вилікувати.
— Я зустрічала таких людей, — сказала Софія. — Вони втрачають зір у сутінках. Правда, мені казали, що це через анемію, або, як її ще називають, «курячу сліпоту».
Вони почули, як над їхніми спинами покружляв, а потому віддалився літак, тоді швидко підвелись і кинулися до підвалу ресторану. Він був поблизу, та давно стояв зачинений. Спершу зайшли до порожнього і темного приміщення. Напевно, тут уже не раз хтось ховався від нальотів, бо по кутках навіть залишилися якісь підстилки. Вільгельм посвітив довкола кишеньковим ліхтариком і побачив просто перед собою зірвані зі завіс двері. Мабуть, від струсу після падіння попередньої бомби. За дверима була комора, де на полицях якимось дивом збереглося чимало припасів: м’ясні, рибні та фруктові консерви, сири, ковбаси, пляшки з вином. Забувши про все, вони посідали на підлогу й улаштували справжню вечірку. Коли наліт закінчився, пізно вночі, вони — п’яні, але задоволені — верталися додому.
— Кілька тижнів тому я теж був потрапив під наліт, — розповідав Вільгельм. — Тоді я сховався у велике бомбосховище, розраховане на кількасот людей. Каждий раз, як потрапляю в такі місця, бачу людей, котрі так і не змогли перемогти в собі огиду від перебування в натовпі. Бо для більшости такий досвід — се є певне звільнення, коли в якийсь момент перестаєш стидатися власної фізіології, перестаєш переживати через те, що подумають про тебе сусіди, про майбутнє і перспективи, — все зосереджується на моменті тут і зараз. Трохи схоже почуваєшся і в лікарні: безпомічний, безсилий, зданий на ласку інших. Але є люди, котрі не можуть із цим змиритися. Так-от, тоді я бачив жінку, котра стояла близько мене, спершись на холодну стіну. Молода, елегантна, в капелюсі й пальті з хутряним коміром, стояла зі заплющеними очима, ніби хотіла в такий спосіб довести собі власну вищість над цією смердючою товпою. Я з цікавости дивився на неї кожних кілька годин. Спершу вона стояла рівно, заплющивши очі, потому ледь помітно зігнулася, ніби підлога притягувала її до себе, й аж під ранок присіла, обійнявши коліна. Але відмовилася, коли я запропонував їй своє напівлежаче місце.
— Знаєш, я тільки нещодавно побачила своїх перших убитих на війні,◦— раптом сказала Софія. — Хоча бомблять майже щодня, але раніше я не бачила мерців на власні очі, лише чула про жертви. А от днями йшла після нальоту зі школи додому. Вулиці були ще порожні, я йду і раптом дивлюся: просто посеред вулиці лежать, розкинувши руки, кілька зовсім молодих хлопців і дівчат, усі вбрані в однаковий темно-синій одяг — мабуть, робітники якоїсь фабрики, — всі мертві. Лежать навзнак, із розплющеними очима. Крові майже не було. Неподалік димілася ще свіжа вирва від бомби. Напевно, зруйнувало якусь фабрику. Стирчали тільки комин і обвуглена арка воріт. На шматку стіни залишилися літери, — думаю, шматок напису: «Працюємо для перемоги». З бічної вулиці назустріч мені вийшли люди в таких самих темно-синіх комбінезонах, бліді й заплакані. Напевно, примусові робітники. Я заговорила до них українською. Відгукнулась одна дівчина і сказала, що вони з Білорусі, будуть прибирати завали на великій фабриці амуніції, яку щойно зруйнувало і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма», після закриття браузера.