Читати книгу - "Король стрільців"

Цікаво, що коли пан Коґут виходив з хати, то спитав так, мимохіть, нашу господиню, де був і що робив учора по дев’ятій годині вечора мій неоцінений пан інструктор.

— В дев’ятій годині прийшов додому, а потім вже нікуди не виходив.

— О-о! Нікуди, кажете, не виходив?.. А це дуже красно з його боку, хе-хе!

Пан Коґут захихотів дрібненько, сховав торбу з горішками, помишкував ще лисячими очками по всіх закамарках, а там поспішив на місце трагічного випадку.

А я, бо треба, нарешті, згадати про себе, — слідом за ним.

Тим часом вістка про страшну подію рознеслась блискавкою по всій Богданівці і Левандівці. Над саджавкою бралася непроглядна тьма народу. Над самою водою стояли, замислившись, представники влади — три умундуровані поліцаї з 2-го комісаріяту під командою пшодовніка Валіґури, який скрупулятно слинив олівець і щось записував у службову книжку. Поруч на березі сушилися проти сонця порозкладані на ґазеті: калоша, парасоля і чорний банячок невіджалуваного покійника.

Нараз забаламкав дзвінок, як сиґнатурка на «нєшпори», і на арені подій з’явився фаєрманський віз із драбинами, гаками, линвами та з кількома помпієрами в шоломах римських легіонерів. Попереду біг великий пес із надкушеним вухом. Він таки перший включився в рятункову акцію: пірнув у воду, вискочив, стріпнувся і геть пополохав жаби, що досі спокійно відпочивали довкола саджавки, приглядаючись булькастими очима ніколи ще не баченому в такій кількості зборові народу.

Почали шукати трупа. Помпієри пороззувалися, позакочували штани, спустили на воду тратву і гаками та жердинами стали раз коло разу довбати дно калабані. Вода на саджавці вже трохи спала, все ж таки в найглибшому місці, як казав комендант «Стражи», сягала ще до п’яти метрів.

Помпієрам прийшла на допомогу самоохотна бриґада нурців-водолазів, що складалася з трохи старших від мене батярчуків із Церковної вулиці. Вони пішли в картоплю, повдягали швімки і, розганяючись здалеку, один по одному бебевхали в воду.

Мали файну забаву.

Десь між ними взявся мій камрат Адасько, знаменитий синок пані Кунеґунди з першого подружжя, що так успішно полював на котів. Цей лобуряка пропадав десь цілий тиждень: пронюхав, у котрому горщику пані Кунеґунда зберігає дрібну монету, потягнув того щось на три злоті і змився з хати, в страху перед добрими балабухами, що його за те чекали. Але звістка про трагічну смерть вітчима спонукала його вийти а підпілля на денне світло. З’явившись на саджавках, він зараз увійшов у конфлікт з іншими барбосами, складаючи деклярацію, що це його фатерко втопився, отже з цього титулу йому першому прислуговує право дати нурка в калабаню і намацати трупа.

З цього зараз почалася боротьба навкулачки при загальному вдовіллі зібраної над водою публіки. Взагалі пошукування тлінних останків блаженної пам’яті Вартоломія Плішки проходило, можна сказати, в ясному, нескаламученому його смертю настрої. До цього, безумовно, спричинилась і прекрасна погода, що настала після бурхливої ночі, достоменно так, як співається в львівському штаєрку:

Славні з гострого концепту богданівчани вже пускали віца на тему нинішнього випадку: хтось казав, що пан майстер пірнув так глибоко під воду зі страху перед майстровою, інший зробив слушну заввагу, що покійник волів би мокнути в спіритусі, як у смердючій калабані…

Я шукав у натовпі мого пана інструктора і запримітив його аж на горбках, як бродив, наче бузько, поміж рядами картоплі, пускаючи димок з люльки (пан Макс саме тоді переключився з цигарок на люльку).

Я мерщій підбіг до нього і крикнув одним духом:

— Прошу пана інструктора, а за вами питав Коґут!

Мій неоцінений пан інструктор ані не кліпнув повікою, він уже звик був до того, що поліція мала його в повседневній опіці, і кожний в нас на Богданівці дивувався б, якби було інакше.

Приглядаючись так йому, замислено пихкаючому люльку, я пригадав собі в ту ж мить один знайомий мені з кримінальної літератури образ:

— Прошу пана інструктора, а ви цілком подібні до Шерлока Голмса. Такий високий і худий, як він, так само курите люльку, тільки треба вам обв’язати шию довгим сорокатим шалем і одягти на голову таку шапку, як циклісти носять!

Видно, що це порівняння припало панові Максові до смаку, бо він задоволено чмихнув, добув люльку з рота і промовив доброзичливо:

— А тобі, народній приятелю, той Конан Дойль таки здорово засів у мозгах. Якби тобі, непричком, так само міцно трималася макітри латинська граматика, то це була б річ без порівняння корисніша… А скажи мені, — спитав знечев’я, — скільки рядів картоплі є на цьому полі?

— Ба звідки я можу знати?

— Ба я тобі скажу скільки: 148. Так, 148. Я завдав собі трохи фатиґи і почислив усі ряди, перейшовши їх туди й назад. А вертаючись 145-им рядом, уяви собі що я надибав!

Пан Макс сягнув до кишені і витягнув з неї калошу.

— Пізнаєш, брате Соловію, цю знахідку? Ні? Ну, як же так? Та ж це пара від тієї калоші-сиротини, що сушиться там, над саджавкою. Це калоша покійного пана майстра. Дивно, все ж таки, як небіжчик скакав чи падав у воду, коли одна його нога стояла над саджавкою, а