Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

Чітку позицію щодо російської агресії проти Украї­ни зайняв Європейський Союз. Уже 1 березня 2014 р. Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки К. Ештон засудила рішення Кремля застосувати військову силу на території Украї­ни, назвавши його «необґрунтованою ескалацією напруженості». Її наступниця Ф. Могеріні, попри звинувачення у проросійських поглядах, також неодноразово засуджувала ескалацію конфлікту на Донбасі та деструктивну роль Росії в цьому процесі. Визнаючи РФ потужним гравцем на світовій арені, вона наголошувала, що агресивна політика російського керівництва позбавляє країну статусу стратегічного партнера ЄС.

Свою позицію щодо конфлікту в Украї­ні оприлюднювали й інші регіональні міжнародні структури та об’єднання. Так, Організація ісламського співробітництва висловила занепокоєння долею кримських татар, підкреслюючи, що їхні права, громадянські свободи, релігійна та культурна спадщина мають бути захищені. Краї­ни Вишеградської групи закликали Росію поважати територіальну цілісність Украї­ни.

На відміну від інформаційної площини, де більшість міжнародних організацій висловилися на підтримку Києва, надати йому практичну допомогу було здатне обмежене коло акторів. Ще менше число реалізувало свій потенціал на практиці. Основні сподівання Украї­ни в цьому контексті були пов’язані з Організацією Північноатлантичного договору — найбільш впливовою безпековою структурою в світі.

Конкретні кроки НАТО щодо протистояння російській агресивній політиці були спрямовані на посилення захисту її східноєвропейських членів, передусім країн Балтії та Польщі. З 2017 р. у регіоні розміщуються додаткові збройні підрозділи НАТО у складі чотирьох батальйонних груп. Активізувалися військові навчання в рамках Альянсу, було розширено місію НАТО з патрулювання повітряного простору країн Балтії.

З військової точки зору всі ці заходи, безперечно, є недостатніми, аби зупинити потенційну агресію РФ. Проте вони є елементом гібридної відповіді на політику Кремля і покликані довести готовність НАТО надати захист своїм членам згідно зі статтею 5 Вашингтонської угоди. Україна за таких умов може розраховувати лише на матеріальну допомогу, яка спрямовується на модернізацію вітчизняних Збройних Сил та підтримку реформ у секторі безпеки і оборони.

Прийнятий на Варшавському саміті НАТО (липень 2016 р.) «Комплексний пакет допомоги» Украї­ні передбачає функціонування 8 трастових фондів, 40 напрямів взаємодії, новий механізм координації допомоги від організації та її країн-­членів, безпосередню роботу радників Альянсу в Міністерстві оборони, Генеральному штабі та інших україн­ських відомствах, спільну розробку та імплементацію реформ у секторі безпеки та оборони. Важливим внеском у ці зусилля має стати діяльність спільної україн­сько-­польсько-­литовської бригади, яка в перспективі могла б перетворитися на постійно готову бойову структуру сил НАТО.

Європейський Союз також є одним із небагатьох міжнародних акторів, які вдалися до прямих дій, щоб зупинити гібридну агресію РФ, зокрема через запровадження проти неї економічних санкцій. При цьому в ЄС наголошують, що їхня мета — змусити РФ змінити позицію з україн­ського питання, а не покарати цю державу чи її громадян.

Міжнародною структурою, яка сьогодні безпосередньо залучена до процесу деескалації конфлікту на Донбасі, стала Організація з безпеки та співробітництва в Європі. Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ покликана слідкувати за виконанням досягнутих домовленостей щодо припинення вогню та відведення важких озброєнь від лінії розмежування. Втім, її діяльність викликає багато критики в Украї­ні: звіти місії дуже часто є суперечливими за змістом та висновками, її співробітників звинувачують у непрофесіоналізмі, недбалому ставленні до своїх обов’язків, порушенні норм етичної поведінки.

У 2016 р., в умовах інтенсифікації переговорів щодо проведення виборів на окупованих територіях Донбасу, неодноразово порушувалося питання про розширення ролі ОБСЄ у врегулюванні конфлікту. Проте пропозиція Украї­ни спрямувати в регіон поліцейську місію цієї організації зустріла спротив РФ та бойовиків. Утім, втілити цей план у життя в короткі терміни практично неможливо навіть за згоди сторін конфлікту. Така операція вимагає широких консультацій та узгодження бюджету країнами — членами ОБСЄ, що є достатньо тривалою справою. При цьому формат поліцейської місії у будь-­якому разі не зможе повною мірою забезпечити деескалацію конфлікту, в якому обидві сторони мають важке озброєння та активно його застосовують.

Варто зазначити, що Російська Федерація всіма доступними засобами намагається протистояти україн­ським зусиллям на дипломатичній арені. В деяких випадках їй вдається успішно скористатися власним статусом та впливом для досягнення своєї мети. Йдеться передусім про її позицію у Раді Безпеки ООН, де Росія використовує статус постійного члена та право вето для блокування резолюцій щодо засудження її агресії проти Украї­ни та будь-­яких ініціатив, що можуть загрожувати досягненню гібридних цілей на україн­ській території. Російський представник двічі (15 березня 2014 р. та 29 липня 2015 р.) блокував такі проекти резолюцій РБ. Росія голосує лише за загальні декларації стосовно подій в Украї­ні — наприклад, резолюції щодо падіння малайзійського авіалайнера (при цьому в текст документа було внесено поправки на вимогу російського представника) або схвалення Мінських домовленостей.

Іншим засобом РФ щодо забезпечення власної політики, спрямованої на формування прийнятного розподілу голосів у Генеральній Асамб­леї та окремих структурах, є робота з конкретними країнами — членами ООН. З цією метою Москва вдається до методів шантажу та підкупу, обіцяючи допомогу в окремих питаннях та грошову винагороду як інструмент заохочення вигідної Росії позиції з україн­ської проб­лематики або ж блокування україн­ських ініціатив.

Проти регіональних інтеграційних та безпекових структур, які вдалися до практичних дій із протистояння російській гібридній агресії, Кремль діє за принципом «розділяй та владарюй». Спираючись на певні політичні сили в різних європейських державах, які виступають за повернення до взаємовигідної співпраці з РФ, Москва намагається вбити клин між окремими країнами — членами ЄС та НАТО. У цій сфері дедалі більше проявляються небезпечні тенденції (результати президентських виборів в Болгарії 2016 р., прогнози щодо президентських виборів у Франції та парламентських виборів в Німеччині 2017 р.), які хоч і не забезпечують бажаного для Москви результату, однак створюють серйозну загрозу єдності європейської позиції з україн­ського питання.

Перспективні завдання та стратегії україн­ської дипломатії щодо міжнародних організацій в сучасних умовах мають формуватися з урахуванням їх специфіки. В ООН Україна має повною мірою використовувати свій статус непостійного члена Ради Безпеки 2016—2017 рр. для протидії агресору, займати активну позицію, в т. ч. з питань, які напряму її можуть не стосуватися (Сирія, Арктика тощо).

Співпраця Украї­ни з НАТО нині перетворилася на важливий вектор україн­ської оборонної політики: Альянс у перспективі залишатиметься найбільш надійним військовим союзником нашої держави. Втім, необхідно чітко усвідомлювати, що сьогодні ступінь російської загрози для Украї­ни та НАТО суттєво різниться. Крім того, агресивна політика Кремля різною мірою зачіпає різні краї­ни — члени Альянсу. Тому для Києва об’єктами першочергової уваги