Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Денис (продовження: 11.02)

О 23:01 я стояв біля її під’їзду. Куртка темна, капюшон на голові. Кулаки — в кишенях, щоб не стиснути їх до крові. Лід у грудях, сталь в очах.

Вона з’явилася не сама — з двома своїми “подружками”. Гиготіли, щось там обговорювали, аж поки не помітили мене. Обличчя змінилися моментально.

— Денис? — зробила крок назад. — А ти чого тут?

Я мовчав. Просто стояв і дивився. Холодно. Прямо в очі.

— Ти... ти що, вирішив навідатись у гості? — спробувала жартувати. Але голос її зрадив — здригнувся.

— Ти. Її. Била? — сказав я тихо. Але сам почув, як від мого голосу ніби повітря стало важчим.

— Що?! Ні! — зразу вмикає невинну. — Я взагалі...

— Не ти? — зробив крок вперед. — А тоді чому вона була вся в синцях? Чому в неї була розсічена брова? Чому в її очах був страх, який я не хочу бачити ніколи в житті?

Одна з її "подружок" схопила повітря, ніби раптово згадала, що потрібно дихати. Потім почала повільно задкувати.

— Я... Я не знала, що вони...

— Не знала? — ще один крок, ближче. — Це ж ти віддала наказ. Це ж ти знала, що вона вагітна. І все одно...

— Денис, слухай, я... я просто злилась! Вона мене опозорила, вона...

— Ти поширювала чутки. Брешеш. І потім... ти побила мою дівчину.

— Це була лише демонстрація! — закричала. — Я не хотіла, щоб вона постраждала серйозно!

Я стояв вже майже впритул. Від мене йшло стільки холоду, що одна з її "ляльок" не витримала — розвернулась і втекла.

— Якщо з Вікою щось станеться... — сказав я низько, глянув прямо в її перелякані очі, — я зроблю так, що ти забудеш, як дихати. Зрозуміла?

— Денис, не треба... — вона вже реально тремтіла.

Я розвернувся. Повільно пішов до машини. Лишив її там, біля під’їзду, як покарану школярку серед уламків її ж “влади”.

Та перед тим як сісти в авто, ще раз озирнувся. І кинув:

— Помолися, щоб Віка була жива й здорова.