Читати книгу - "Подорож на край ночі"

— Фердінане, як ви скажете англійською „неможливо“?

Баритон, власне, ніколи не задовольнявся вже досягненими успіхами. З усією притаманною йому тупістю він прагнув досконалости. Й чути не хотів про якесь неповне знання чи поблажливість. На щастя, сталася криза, яка визволила мене, — ось де найголовніше.

Коли в своєму поступі ми дійшли до читання оповідок з історії Англії, я побачив, як Баритон потроху втрачає впевненість, а згодом і властивий йому нездоланний оптимізм. Коли ми підступили до поетів єлизаветинської доби, в його психіці та всій особистості сталися величезні зміни нематеріального порядку. Попервах мені було трохи прикро пересвідчуватись, але зрештою я, як і ввесь персонал, був змушений визнати, що Баритон упав до жалюгідного стану. Його пильна, а колись іще й сувора увага тепер розпорошилась, линучи до безкінечних виломів у світ вигадки. Тепер і він міг годинами сидіти в своєму будинку, отут, перед нами, і мріяти, витати думкою в далеких краях.

Дарма що Баритон мені давно спротививсь, я відчував певні докори сумління, бачачи, як він іде до руїни. Мені здавалось, ніби я трохи причетний до такого занепаду. Баритонів душевний розпач почасти й мені був не чужий…Такою мірою, що одного дня я запропонував йому урвати на певний час літературні вправи, запевняючи, буцім перерва покріпить наші сили, а я матиму час оновити джерельну базу.

Баритона, проте, не одурили мої дитячі хитрощі, і він одразу ж відмовився, звичайно, ввічливо, але від того не менш категорично… Прагнув, не гаючи ні хвилини, разом зі мною далі відкривати духовні багатства Англії… Такий у нього був намір… Я не знав, що йому відповісти. Я скорився. Баритон навіть боявся, що жити йому лишилось дуже мало і він не встигне все до кінця опанувати… Отже, я врешті мусив, дарма що передчував найгірше, вкупі з ним і далі йти шляхами цього розпачливого академічного пілігримства.

Насправді Баритон уже не був самим собою. Навколо нас люди і речі, химерні та звичайні, втрачали своє значення і навіть знайомі нам барви, прибирали двозначного лагідного мрійного відтінку…

Лише вряди-годи, переймаючись дедалі більшою нехіттю, Баритон іще цікавився подробицями життя своєї клініки, власного витвору, якому він понад тридцять років щиро віддавав усю свою душу. Обов'язок дбати про адміністративно-господарчі питання він цілковито перекладав на Парапена. Все глибша зневіра у власних переконаннях, яку на людях Баритон іще намагався сором'язливо приховати, ставала для нас цілком очевидна, неспростовна, просто-таки відчутна.

Ґюстав Мандамур, наш знайомий поліцай із Віньї, якого ми подеколи використовували для чорної роботи в клініці і який мав найменше кмітливости з усієї сили поліцаїв, котрих мені довелося знати, якось під ту добу запитав мене, чи не отримав звідкись часом директор клініки лихих вісток. Я намагавсь якомога заспокоїти його, проте не дуже переконливо.

Та всі ті балачки нітрохи не цікавили Баритона. Він лише вимагав йому не заважати… На початку наших студій ми дуже швидко перебігли, зупиняючись, де заманеться Баритонові, „Історію Англії“ Маколея, фундаментальну шістнадцятитомну працю, а тепер Баритон звелів знову повернутись до того славетного твору, причому стан його психіки був такий, що навівав тривогу. Ми читали, не минаючи жодного розділу.

Баритон, як мені видавалось, дедалі більш отруювався роздумами. Надто коли ми дійшли до місця, до речі, фатального, де герцог Монмут, що претендував на трон, висадивсь на непевні береги Кенту… До миті, коли було ще неясно, на що він претендує… Що він хоче робити. Що він учинить… Де він починає казати собі, що хотів би вибратись, але вже не знає, ні куди, ні як вибиратись… Коли перед ним постає загроза поразки… В світанковій сутіні… Коли море розбиває його останні кораблі. Коли Монмут уперше замислився…

Щодо Баритона, то й він, негідник, теж не міг ні на що зважитись. Він читав і перечитував те місце, мимрив його собі під ніс. Вражений, згорнув книжку.

Заплющивши очі, Баритон довго переказував текст напам'ять, і то з найкращою, як на бордосця, англійською вимовою.

Від Монмутової пригоди, де вся сміховинна жалюгідність нашої інфантильної й трагічної природи розкривається, так би мовити, з погляду вічности, Баритонові запаморочилась голова, а що з долею звичайної людини його зв'язувала лиш однісінька нитка, він ступив на шлях згуби… І, цілком природно, відтоді вже не належав до нас: більше не міг належати.

Того самого вечора Баритон запросив мене до свого директорського кабінету… Сягнувши тієї стадії розвитку наших взаємин, на якій ми з ним опинилися, я, звичайно ж, сподівався, що він оголосить мені найвищу постанову, наприклад, притьмом витурить… Що ж, я навіть близько не вгадав! Навпаки, постанова, на якій він спинився, була абсолютно сприятлива для мене! Мені так рідко доводилось відчувати на собі прихильність долі, що я не міг не зронити кількох сльозинок… Таке свідчення чулости Баритон витлумачив як смуток, і тепер уже він заходивсь утішати мене.

— Фердінане, невже ви мені не повірите, якщо я скажу вам, що мені була потрібна неабияка мужність, аби наважитись покинути клініку?

Адже ви добре знаєте: я не люблю зриватися з місця, я, зрештою, вже старий і вся моя кар'єра — лише ретельне виявлення всіляких хронічних та гострих недуг. І я спромігся, — хіба хто повірить? — лише за кілька місяців зректись геть усього. А проте нині й тіло моє, й душа в стані збайдужіння, шляхетного відвертання од буденщини… Фердінане, ура, як кажуть англійці! Моя минувшина для мене вже ніщо! Я відроджуюсь, Фердінане! Оце й усе! Я йду геть! Ох, навіть ваші сльози, мій щирий друже, не спроможні пом'якшити тієї незціленної огиди, яку я відчуваю до всього, що тримало мене тут упродовж нескінченної низки нудних років! З мене досить! Годі, Фердінане! Я сказав, що йду! Я тікаю! Видряпуюся! Звичайно, душа моя розшматована! Я знаю! Моє серце кривавиться! Я бачу, як скапує кров! А проте, Фердінане, нізащо у світі, ніхто й нізащо не примусить мене зректися власних намірів! Ви збагнули? Навіть якби мені в цій багнюці трапилось загубити око, я б не повертавсь його шукати! Що ж, я сказав вам усе! Ви й досі не вірите моїй щирості?

Я вже ні в чому не сумнівався. Баритон, річ ясна, був здатний на все. До того ж у теперішньому стані було б фатально для його розуму, якби я почав суперечити. Я дав Баритонові трохи перепочити, а потім усе-таки пішов на найвищий ризик — востаннє спробував утримати