Читати книгу - "Історія Лізі"

Але перш ніж вона змогла обернутися й попрямувати до сухого пляжу, перш ніж вона взагалі змогла підвестися на ноги, її приголомшив ще один спогад, до речі, зовсім недавній. Це був спогад про те, як вона прокинулася у ліжку, в якому лежала разом зі своєю сестрою Амендою, прокинулася перед самим світанком і виявила, що минуле й теперішнє злилися докупи й перемішалися між собою. Більше того, Лізі тоді здалося, що вона лежить у ліжку не зі своєю сестрою, а зі своїм покійним чоловіком. І в якомусь розумінні, так воно й було. Бо хоч істота, яка лежала з нею в ліжку, й була вдягнена в нічну сорочку Аменди й говорила голосом Аменди, проте вона користувалася внутрішньою мовою їхнього шлюбу й говорила фрази, які міг знати лише Скот.

Ти скоро матимеш кривавий бул, сказала тоді істота, яка лежала з нею в ліжку, й до неї прийшов Чорний Принц Інкунків із її власним консервним ножем у своїй торбині зі знаряддями тортур.

Ти повинна проникнути за багряну завісу. Ти вже подолала три етапи. Ще кілька — і ти одержиш свій приз.

І який приз пообіцяла їй істота в ліжку? Трунок. Лізі тоді подумала, що йдеться про кока-колу, бо такими були призи Пола, але тепер вона знала, що це не так.

Лізі опустила голову, занурила своє побите обличчя у воду, а тоді, не давши собі подумати про те, що вчиняє, зробила два швидкі ковтки. Вода, у якій вона стояла, була майже гаряча, але та рідина, яку вона набрала в рот, була прохолодна, свіжа й смачна. Вона могла б випити її набагато більше, але якась інтуїція підказала їй, що треба обмежитися двома ковтками. Саме двома — і не більше. Вона доторкнулася до своїх губів і виявила, що вони вже не розпухлі й майже повернулися до норми. Це її не здивувало.

Не намагаючись зберігати тишу (і не думаючи про вдячність, принаймні зараз їй було не до цього), Лізі побрела назад до берега. Дорога до нього здалася їй нескінченною. Нікого тепер не було у мілкій воді, а пляж став порожній. Лізі здалося, що жінка, з якою вона розмовляла, сидить на одній із кам’яних лав зі своїм супутником, але вона не була в цьому певна, бо місяць ще не піднявся достатньо високо. Вона ковзнула поглядом далі, й він зупинився на одній із загорнутих у саван постатей, яка сиділа десь приблизно на десятій — дванадцятій лаві від води. Місячне світло покрило одну сторону закутаної в білу тканину голови тієї істоти тонкою срібною плівкою, і дивна впевненість опанувала її: то був Скот, і він стежив за нею. І хіба ця думка не мала під собою певного божевільного глузду? Хіба він не мав досить свідомості й бажання, щоб прийти до неї в ті хвилини перед світанком, коли вона лежала в ліжку зі своєю психічно хворою сестрою? І не виключено, що він тепер хоче щось сказати їй востаннє — тож чому вона має сумніватися в тому, що це він?

Вона відчула спокусу покликати його на ім’я, хоч так зробити було б небезпечною божевільною витівкою. Вона вже відкрила рота, але в цю мить вода з її мокрого волосся потрапила їй у вічі, й вони защеміли. Вона почула також слабкий дзенькіт дзвінка Чакі Дж.

І саме тоді Скот заговорив до неї, заговорив востаннє.

— Лізі.

Невимовна ніжність звучала в цьому голосі. Він назвав її на ім’я, він покликав її додому.

— Моя маленька

15

— Лізі, — каже він. — Люба моя дитино.

Він сидить у кріслі-гойдалці, а вона — на холодній підлозі, але тремтить не вона, а він. Лізі несподівано згадує про один із яскравих висловів бабусі Дебушер, яка казала: «Наляканий і сіпається в темряві», і їй раптом спадає на думку: він тому так мерзне, що африканка залишилася в Місячному Колі. Але річ не тільки в цьому — уся клятуща кімната дуже холодна. Раніше тут було прохолодно, але тепер тут зимно, та й світло до того ж вимкнене.

Безперервний свистячий пошепт обігрівальної печі припинився, й коли Лізі виглядає назовні крізь покриту морозними візерунками шибку, вона бачить лише екстравагантні кольори північного сяйва. Стовп із ліхтарем на сусідньому подвір’ї Ґеловеїв стоїть темний. «Аварія на електростанції», — думає вона, але ні — телевізор досі працює, і той триклятий кінофільм досі демонструється на екрані. Хлопці з Анарени, Техасу, досі тусуються в більярдній залі, незабаром вони поїдуть до Мексики, й коли вони повернуться, Сем зе Лаєн буде вже мертвий, він загорнеться в саван і сидітиме на одній із кам’яних лав, вирубаних у скелі над оз…

— Тут щось не так, — каже Скот. Його зуби тихо цокотять, і вона чує розгубленість у його голосі. — Я не вмикав цього клятого кінофільму, бо боявся розбудити тебе, Лізі. До того ж…

Вона знає, що це правда, бо, коли вона прийшла сюди і знайшла його в такому стані, телевізор не був увімкнений, але зараз вона має на думці щось набагато важливіше.

— Він не прийде сюди за нами, Скоте?

— Ні, дитино, — каже він. — Він не зможе цього зробити, якщо не зможе винюшити твій слід або зосередитися на твоєму… — Він уриває фразу. Схоже, він досі набагато більше цікавиться кінофільмом, ніж чим завгодно іншим. — У цій сцені ніколи не було «Джамбалаї». Я дивився «Останній кіносеанс» п’ятдесят разів, за винятком «Громадянина Кейна», це, мабуть, найгеніальніший кінофільм із будь-коли знятих, і ніколи ніхто не співав «Джамбалаю» у сцені, що відбувається в більярдній залі. Тут співає Генк Вільямс, безперечно, але він співає «Ко-Ліґу», пісню про індіанського вождя. І якщо телевізор і відеомагнітофон працюють, то куди, в біса, поділося світло?

Він підводиться з крісла й натискає на вимикач на стіні. Нічого. Потужний холодний вітер із Єлоунайфа зрештою вбив їхню електрику і вбив електрику в усьому Касл Році, Касл В’ю, Гарлоу, Моттоні, Ташмор-Понді та на більшості територій Західного Мену. Тієї самої миті, коли Скот натискає на вимикач без ніякого результату, телевізор вимикається. Картина на екрані зменшується до білої крапки, яка світиться протягом кількох секунд, потім зникає. Коли наступного разу він поставить