Читати книгу - "Заклятий козак"

Води із-за порохового диму не було видко, та й сам дим походив на туман. Москалі не вигреблися до берега - запорожці перестріляли всіх їхніх веслярів. Тоді ратники кинулися вплав, але з берега на них вдарили січовики: вбрівши по пояс у воду, товариство стало лавою і загородило голими шаблями москалям дорогу до суходолу.

Зчепилися при місячнім світлі!

Щаблі кресали іскри, залізо гарчало. Поранений вояк впірнав у воду Й тонув, стоптаний ворогами і товаришами… Зачервонилась вода кров’ю й стала схожа на буряковий квас.

Не витримали москалі! Юрбою сунули назад до байдаків, але хвиля загнала їх далеко на середину затоки. Котрий з москалів вмів плавати, той, кинувши зброю, пробував виплисти; та десятки рук тих, що не вміли плавати, очепірювались за плавця і тягли його на дно.

Запорожці гналися за москалями, аж вода досягла їм по шию. Аж се раптом на валах закричали гармаші: - Братці, потуга! Від хана потуга прибуває! Радісна звістка, як огонь кострицю, запалила запорожців і вдихнула в їх серця певність в перемогу! Багато добрих плавців, кинувши зброю, попливли в наздогін за москалями; ловили їх і топили, схопивши за горло, наче баби кошенят.

Тимчасом на валах повстала якась метушня: не то переполох, не то й не знати що. А потім гармаші закричали не своїм голосом:

- Зрада! Товариство, пекельна зрада! Галаган - песький син з компанійцями!

У запорожців, котрі рубалися з москалями, навіть кров заморозило. Першим спам’ятався Богуш.

- До мене, дітки! - закричав він. - До мене!

Спотикаючись, захлинаючись водою, поспішали запорожці за своїм отаманом на берег. Але, не добрівши, спинились, наче вкопані: на валах і на березі густо набилося компанійців, а попереду усіх сам Гнат Галаган, - стоїть, хизується!

- Ха-ха-ха! Баба хотіла видри та сама насилу видралася! Ану, хто хоче живоття - кидай зброю!

- А!.. Чортів виродку! Пекельний сину! То ти так віддячив нам за нашу хліб-сіль?! Бодай же щез з білого світа! Бодай під тобою земля горіла на десять миль вглибину! Стережися ж, недовірку свинячий!

Богуш, зціпивши кулаки, порвався проти Галагана, а за ним і все товариство.

Гнат махнув рукою - компанійці усі як один вимірили із рушниць у січовиків. Братчики прикипіли до жовтого піску.

- .Не робіть собі на пеню - кидайте зброю, а тоді й на берег вилазьте… Та розкажете, за які вишкварки завелися ви з москалями? Багатий за багатство, а убогий бог зна й за віщо вже!… Щоб вас! Хіба не краще солом’яна згода, як золота звада?

Галаган говорив спокійно, усовіщуючи, ніскільки не образившись на прокльони Богуша. А се ще гірше розпалило отамана.

- Дітки! - мовив Богуш, - чи ви чуєте що ота скажена гадюка каже?… Та краще загинемо, але не потопчемо під ноги козачої слави і гонору нашого військового не закаляємо!

- Вгамуйся, старий! Загинете усі даремно безславною смертю! На кожного із вас три кулі приходиться - ось тільки руште… Чи, може, ви хочете зробити так, як посполит казав: «на злість моїй жінці бийте мене!». А ти, отамане, надаремне зневажив мене ледачими словами. Коли ти батько, то краще подбай щоб дітки цілі зостались! - Допікав Галаган ущипливими словами.

Богуш безсило похилив на груди голову.

- Чиніть дітки, що самі знаєте, - сказав він надломленим голосом.

Запорожці завагались:

- Коли 6 тільки Гнат не задумав херхелювати над нами, коли кинемо зброю!

- Запевняє.

- Що варт голе запевнення?

- Він тобі й забожиться!

- Куди ж пак! Йому забожитися, як собаці муху з’їсти! Хіба не знаєш Галагана? У вічі як лис, а за очі як біс.

- Еге-ж, дивиться лисицею, а думає чортом!

Галаган чув всю розмову січовиків, та вони й не таїлись з нею… Став Гнат і справді божитись та запевняти:

- Ось вам небо, а ось земля - безпечні будете! І волосина з наших голів не впаде.

- Заприсягни! - звелів Богуш.

- Щоб я власної тіні боявся!

- Дужче!

- Нехай на мою голову впадуть попередні твої прокльони! Щоб я тричі москалем став! Ну?

- З’їж грудку землі! - звеліло товариство.

Мусів Гнат виконати. Навіть здалека було чути, як тріщав пісок у нього на зубах.

- Нехай же тебе свята земля, котру ти з’їв, розіпре, коли обдуриш нас! - прорік Богуш.

По сій мові отаман підніс до уст свою шаблю, поцілував і закинув її далеко у воду.

- Прощай, сестро, - чуло промовив він. А запорожці й собі:

- Прощай, сестро!…

- Прощай, нене!…

- Прощай, дружино!…

Аж тепер товариство вибігло на берег.

- Що, багато напечерували раків? От так не бродячи, качку впіймав! Ха-ха-ха!… - глузував Галаган.

Запорожці, насупившись, мовчали; чекали що з ними буде. Раптом Гнат стрельнув із пістоля в небо.

- Чи не гасло? - стурбувалось товариство.

А вже ж!… Московські човни і байдаки вже причалювали до берега.

Раніше ніж: запорожці встигли отямитись, на них, обеззброєних» наперли: іззаду москалі, а спереду компанійці. Компанійці хватали військову старшину і в’язали, а москалі всіх рубали в пень!

Стогін пішов по Січі

- Зрада! Рятуймося!!

Голіруч кидалися запорожці на ворогів, хапали за леза щабель, різали руки до кісток… Хапали ворогів за горло, душили в обіймах, загризали зубами… Але боротьба була надто нерівна, скоро весь берег услався запорозьким трупом Москалі подалися жакувати Січ.

Але те нечисленне товариство, що зосталося живим, робило москалям опір на кожнім ступені. Всюди чулася стрілянина, скрізь літали кулі. Ось спалахнули один за другим всі запорозькі курені, шпіхлірі, крамниці, комори… А на останку зайнялася й Січова церква, ограблена москалями.

В диму й огні літав Галан, наче упиряка. Він хотів залити братньою кров’ю свій одчай і голос сумління, що власно одзивалися в його душі.

Гнат і сам не зчувся, як опинився біля січового шпиталю. Колись, ще молодиком, у цім самім шпиталі його вчили грамоти. Се було колись.

А тепер… Біля ґанку лежали два безногих запорожці і безнастанно стріляли з мушкетів. На порозі ж, спершись плечима об одвірок, стояв високий і кремезний, наче віковий дуб, вже літній січовик. Сива чуприна і довгі вуса маяли за вітром. Розхристані груди, порубані і постріляні у давніх боях, червоніли свіжою кров’ю… Під лобом, замість очей, чорніли глибокі дірочки. Запорожець був сліпий. Оперезавшись голою шаблею, сліпець