Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Навіть тоді вони були не зовсім упевнені в тому, чи повірити мені, коли я розповіла їм, що Пуща зазнала поразки, остаточної поразки. Жоден із нас навіть не уявляв собі таке. Проте вони бачили, як богомоли та ходаки раптом побігли назад до Пущі, а на той час усі вони були дуже стомлені. Зрештою вони відступились і дали мені попрацювати. Дереву ще й дня не виповнилося; щоб воно росло, ходаки прив’язали до нього сільського старосту й трьох його синів. Братів мені вдалося витягти, але їхній батько відмовився: у нього в животі вже рік повільно горіла розжарена вуглинка болю.

— Я можу вам допомогти, — заявила я, але старий з усмішкою хитнув головою (його очі вже майже бачили сни), і тверді вузли його кісток і тіла, застряглих під корою, раптом розтанули під моїми руками. Скарлючене серцедерево зітхнуло та випрямилося. Воно скинуло всі свої отруйні квіти одразу; натомість на гілках набубнявіли нові квіти.

Ми якусь мить постояли всі разом під срібними гілками, вдихаючи їхні ледь відчутні пахощі, геть не схожі на важку гнилу солодкість заражених квітів. Тоді оборонці помітили, що роблять, збентежено посунулися та відступилися. Вони боялися прийняти мир від серцедерева так само, як боялися ми із Сарканом у гаю. Ніхто з нас не знав, як уявити собі те, що походить із Пущі та не є злим і сповненим ненависті. Старостині сини безпорадно подивилися на мене.

— Хіба ти не можеш витягнути ще й його? — запитав найстарший.

Мені довелося сказати їм, що його вже нема з чого витягати, що дерево — це і є він. Я була надто стомлена, щоб пояснити дуже добре, та людям, навіть людям з долини, це все одно нелегко було зрозуміти. Сини стояли у спантеличеному мовчанні, не знаючи, горювати їм чи ні.

— Він сумував за матір’ю, — сказав зрештою найстарший, і всі вони закивали.

Ніхто з жителів села не ставився спокійно до того, що в них на мосту росте серцедерево, та вони принаймні довіряли мені достатньою мірою, щоб залишити його там. Відтоді воно добре виросло: його коріння вже завзято перепліталося з колодами мосту, обіцяючи захопити його. Воно було обтяжене плодами, птахами та білками. Поки що мало хто був готовий їсти плоди серцедерева, але тварини довіряли своїм носам. Я своєму теж довіряла: зібрала ще десяток у свій кошик й пішла далі, наспівуючи на курному шляху до Дверніка.

Малий Антон був разом з отарою своєї родини і вилежувався горілиць на траві. Коли я наблизилась до нього, він трохи збентежено підскочив, але в цілому всі звикли до моїх періодичних появ. Можливо, мені попервах і було б ніяково вертатися додому після всього, що сталося, та я після того жахливого дня була страшенно втомлена, водночас втомлена, самотня, зла й сумна; скорбота королеви Пущі та моя власна геть переплелися. Після того, як я нарешті закінчила вичищати Заточек, мої втомлені ноги майже бездумно повернулися й понесли мене додому. Моя мати один раз поглянула на мене у дверях і нічого не сказала, а просто поклала мене в ліжко. Вона сіла біля мене та заходилася гладити мені волосся, співаючи, доки я не заснула.

Наступного дня, коли я вийшла на громадські землі, щоб поговорити з Данкою та розповісти їй дещицю про те, що сталось, а також поглянути на Венсу та на Єжи з Кристиною, усі довкола мене були як на голках. Але я все ще була стомлена й не була налаштована на розважливість, тож просто не звертала уваги на це смикання, а за певний час, протягом якого я нічого не підпалила та не перетворилася на чудовисько, це закінчилося. Це стало для мене наукою щодо того, як змусити людей до себе звикнути; тепер я спеціально регулярно зупинялася у всіх селах, щосуботи в якомусь іншому.

Саркан не повернувся. Я не знала, чи повернеться він коли-небудь. Чула чи то з четвертих, чи то з п’ятих вуст, що він і досі у столиці, дає всьому лад, але він нічого не написав. Що ж, нам ніколи не був потрібен пан, який вирішував би за нас суперечки, цим могли займатися старости, а Пуща вже не була такою небезпекою, як раніше, та було дещо, для чого село потребувало чаклуна, якщо могло його дістати. Тож я обійшла їх усі та наклала заклинання на сигнальні вогні, і тепер, якщо їх запалювали, загорялася відповідна свічка у моїй хатинці, що говорила мені, де я потрібна.

Та сьогодні я прийшла не працювати. Я помахала Антонові й подалася далі, до села. Накриті білими скатертинами і щедро заставлені столи з нагоди врожаю стояли на луці, а посередині був майданчик для танців. Моя мати була там разом із двома найстаршими доньками Венси й виставляла таці, повні тушкованих грибів; я побігла й поцілувала її, а вона поклала руки мені на щоки та пригладила мені скуйовджене волосся, широко всміхаючись.

— Подивись на себе, — мовила вона, витягнувши з мого волосся довгу сріблясту гілку й трохи засохлого брунатного листя. — І ти цілком могла б ходити у чоботях. Я маю наказати тобі піти помитись і тихо сісти в кутку, — мої голі ноги були вкриті товстим шаром пилу по коліна. Проте вона сміялася, радісна, а мій батько під’їздив на возі з дровами для вечірнього багаття.

— Я причепурюся, перш ніж настане час їсти, — сказала я, поцупивши грибочок, і пішла посидіти з Венсою у світлиці її будинку. Їй було краще, та вона все одно здебільшого сиділа у кріслі біля вікна та лише потроху шила. Кася написала і їй, але лист був напруженим, надуманим; я зачитала його Венсі й трохи пом’якшила, де змогла. Венса слухала його мовчки. Гадаю, вона потай відчувала провину, відповідну таємній Касиній досаді: провину матері, що змирилася з необов’язковою долею. Це теж гоїтиметься довго, якщо загоїться взагалі. Та все ж вона дозволила мені переконати себе піти зі мною на луку, і я побачила, що вона влаштувалася біля столів разом із доньками.

Цього року намету не було — це було лише наше власне невеличке сільське свято. Велике свято було в Ольшанці, як це було кожного року без відбору — як буде кожного року віднині й надалі. Нам усім було надто жарко їсти на сонці (дивне відчуття для пори врожаю), доки воно нарешті не опустилось як слід. Мені було байдуже. Я з’їла велику миску кислого журеку, у якому плавали скибочки варених яєць, і цілу тарілку тушкованої капусти з ковбасою, а тоді — чотири млинці, повних черешень. Далі ми всі розсілися на сонці, стогнучи про те, яка добра була їжа, та про те, що ми всі переїли, тим часом як малі діти