Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Я не Джульєтта, ні,
Ти не Ромео, Вова,
Нам значно більше років,
Ніж тим обом веронцям…

В принципі, я могла на роботу не виходити аж до третього січня, але, скучивши за дітьми, поперлася в понеділок до школи. Про що страшенно пошкодувала. Ішов сильний сніг, тож сховалась під зупинку, сподіваючись, що автобус прийде швидко. Дві жінки у віці приблизно сорока років премило розмовляли, буквально за два кроки від мене. Не почути предмет їхньої розмови було неможливо.

— Мій обалдуй нахапався поганих оцінок з літератури, поки в них заміняє Зоя Федорова.  Ромка говорить, що розповідає нецікаво. Знаємо ми їхній інтерес. Скоріше б ця шкільна зірка приїхала зі своїх курсів. Як вони всі носяться з нею, я тобі хочу сказати, - кинула репліку жінка в чорній кролячій шубі. Я  ледве крізь землю не провалилася. Адже це про мене вони пліткували.

—    Я теж чула, що батьки з десятого класу ходили до директора, щоб він щось зробив із нею. Досить хлопчиків з глузду зводити. Той нічого більше не вигадав, як на курси підвищення заслати кралю цю. Покарав, блін. Теж, мабуть, мліє від її принад. Це ж треба, втерлася в довіру до бабусі хлопця й крутить ним, як хоче. А старенькій і невтямки. Думає, допомагає її синові дівка. А вона, мабуть, за квартирою полює. Не київська, мабуть. А тут охмурить хлопця, той здуру й одружиться, і все – прописка й хата є. А бабцю на той світ миттю спровадить, — відповіла жінка в рудому кожушку, з претензією на лисячий.

Я вискочила з-під козирка зупинки й пішла пішки, хоча сніг хльостав в обличчя, розмазуючи макіяж і боляче колячи щоки. Серце стиснулося від образи. Розуміла, що це злі язики, що все неправда, але нічого з собою вдіяти не могла. Просто не розуміла, чим прогнівила Бога, що він мені саме таке кохання послав. Адже в житті нікого не образила, намагалася допомагати, вчити доброму та світлому. Вперше засумнівалася, а, може, і має рацію батько, влаштуватися до нього на завод якимось менеджером або ще ким (на лихий кінець – секретаркою) і не знати горя.

Прийшла до школи, привела себе до ладу, побачила свій клас і ожила. Майже забула розмову на зупинці. Якби можна було  ще стерти його з памяті – взагалі б чудово було.

Цього року директор вирішив провести новорічне свято у школі оригінально, а саме у вигляді маскарадного балу. Свято це призначили на двадцять восьме грудня. Усі учні та вчителі теж мали вирядитися в якийсь маскарадний костюм. Дітям забава, а ось дорослим – головний біль. Я взагалі дізналася про це від англійки Тані, яка змовницьки запитала:

—    Костюм Джульєтти приготувала?

—    Джульєтти? - не розуміла я. - Чому Джульєтти? Стара я для Джульєтти.

—    Просто Вова Титаренко хвалився, що буде Ромео.

—    А я тут причому? - мої щоки залилися густим рум'янцем. 

—    А що ні при чому? Ладно, ну той маскарад, розказуй, як там у Львові? Що там цікавого? – перевела розмову Танечка, але я вже себе накрутила. Що тут три тижні творив Вова, що вся школа активно говорила про нас?

Мої учні спочатку шипіли, що це якась утопія і архаїзм, який культивувався лише за часів Радянського Союзу. Потім пролунала ідея вбратися в  чортенят (ріжки на головах і хвостики на одному відомому місці), а далі, як Адам і Єва скуштували плодів пізнання із забороненого дерева, так і мої діточки зрозуміли, що можна так витворити, що мало не здасться.

—    Соня Костянтинівно, я тобі костюм підігнав, можеш не паритися, охрененна сукня! - намалювався Вова на великій перерві в кабінеті.

—    Джульєтти? - спитала спокійно, виставляючи  до журналу енки за три тижні.

—    Ага, -розчаровано відповів Вова. – А хто протріпався? Це мав бути сюрприз. Там така сукня, блакитна. Тобі личитиме блакитний колір стопудово.

—    Ще які будуть сюрпризи? Я тебе про що просила? Не базікати, - майже прошипіла я. – І не афішувати.

—    Дак я  – могила. Чо не так? Просто певно Лєнка там же у театрі костюм брала напрокат, видно, комусь і ляпнула. А воно ж знаєш, як розноситься? Я їй язика вкорочу, блін, от удружила.

—    Вова, я завтра їду додому, до батьків. Там і буду Новий рік зустрічати. Джульєтту тобі доведеться шукати іншу. Пробач. Я й не мала  ще виходити на роботу, бо числюся на курсах.

—    Будуєш великий паркан і хочеш здаватися недосяжною? Ти ж не така. Ти так не зможеш. Добре, я почекаю. Такою, як ти була раніше, мені дуже подобалася. А костюм Джульєтти я підбирав під тебе. Іншої мені не треба.

—    А може, я відьмою хотіла бути? - сказала швидше собі, коли Вовка вже пішов. 

Як мені пізніше розповіли, на  бал-маскарад Вовка не прийшов. Хлопці повдягали якісь ганчірки з пришитими очима та вусиками. На місці очей була пришита сіточка, що здавалася ротом інопланетян. Кумедно.
Святкувати Новий рік я вирішила у колі своєї родини, тому виїхала одразу ж двадцять девятого  грудня і самовіддано допомагала мамі крутити голубці та кришити салати. Вдень забіг на хвилинку Діма та подарував м'яку подушечку у вигляді кішечки. Я подарувала йому поличку для дисків. Ближче до вечора приїхали Владік із сином та дружиною. А я ходила по дому й відчувала, що чогось не вистачає. Я щось хотіла, а що ніяк не могла зрозуміти, вірніше розуміла, але боролася з цим нав'язливим почуттям. І ось коли о десятій годині Світлана поклала Ваньку в колишній братовій кімнаті, я не втрималася, дістала телефон і подзвонила Тамарі  Гнатівні.

—    Ой, Сонечко, я така рада, що ти зателефонувала. Щиро вітаємо тебе з новим роком. Нехай Бог допомагає тобі у всьому, здоров'я та щоб дітки слухалися. Не клади слухавку, тут Вовка тобі щось хоче сказати, - у трубці на кілька секунд запанувала тиша, а потім я почула голос Вовки:

—    Тільки не кажи, що ти всіх наших обдзвонюєш і вітаєш із Новим роком. Не повірю! Даремно втекла.

—    Усіх привітала. Після канікул попитаєш, - збрехала.

—    Ти глянь, і грошей і часу не пошкодувала. Похвально, мама Соня, - іронізував Вовка.