Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я вже до школи не піду до канікул, нехай там із цими новорічними святами самі розбираються, - заявила Люба.
— Тобі можна, ти без класу. А я за своїми скучила, - мрійливо промовила Вірочка. Я спіймала себе на думці, що якщо я хоч день проживу, не побачивши Вовку, я просто помру.
В останній день перед від'їздом рвонули з колегами гуляти Львовом, блукати магазинами й скуповувати сувеніри. Увечері кожна їхала потягом додому. До Києва я дісталася в обід, взяла таксі й щаслива від того, що вдома, вибралася зі сріблястої Хонди, ковтнувши рідного повітря. Водій витяг мою велику сумку з багажника й чемно запропонував доставити важку поклажу до квартири.
— Не треба, чувак, я сам цим займуся, - заявив Вовка. Він раптом нізвідки виріс, як гриб після дощу. – Привіт, мам Соня. Чого не приїхала вчора? Я на тебе вчора чекав, - і чмокрув прямо в носа.
Водій підозріло подивився на Вовку: чи тому, що той мене «мамою» назвав, чи ще чого, але швидко попрощався й поїхав. Вовка взяв сумку й зібрався йти, але я раптом розплакалася.
— Ти чого? Я просто давно тебе не бачив, хотів зустріти, - він кинув сумку й обійняв мене. Складно пояснити, просто я відчувала радість від того, що поряд рідна людина. Я так хотіла його бачити, і ось він поруч, ніби відчув, що потрібний, ніби прочитав мої думки й примчав. Блін, я стала дуже сентиментальною.
— А як ти дізнався, що я маю приїхати? - запитала, скидаючи сльози радості.
— О-о-о-! Це вже мої канали. Як поїздка? Вдало?
— Можна й так сказати. Пішли, чаю поп'ємо, поговоримо, - запропонувала я, але Вовка підозріло глянув на мене.
— І ти не боїшся, що ми… у квартирі… самі?
— А що, треба вже боятися? - запитала несміливо.
— Та гаразд, ти ж знаєш, що я безпечний, як мишка.
Доки я розбирала речі та шукала сувеніри, Вовка готував обід, заварював чай та розповідав новини за три тижні:
— Жанна Григорівна жива й навіть добре почувається. Вона намагалася нас дресирувати, але трохи обламалася. Я революцію задавив, але невдоволення мас так зріє, що навіть не знаю. Готуємось до новорічного балу. І не дивись на мене так. Це директор вигадав. Костюмований бал. Цирк на виїзді, але прикольно.
Як Вовка радів подарованому магнітику на холодильник із гербом Львова. Як мала дитина, чесне слово. Омлет з вермішеллю у виконанні Вовки був дуже смачним. Я його хвалила, а він лише посміхався.
— Як бабуся? – спитала я.
— Воює. Тиск замучив. Лікар каже, що треба ліки міняти на сильніші. А бабуся не хоче. Ти до неї зайди якось, а то вона дуже скучила. За тобою всі скучили. Бабуся закутається в пухову хустку, що ти їй купила, і все дивиться на лимон. Така мила. Чого тебе там у Льові навчили, колись…
— Ой, я стільки цікавого дізналася. Тобі також треба навчитися працювати з комп'ютером. Дуже корисна річ. Наш куратор каже...
— Куратор – чоловік? – серйозно спитав Вовка, перебивши мене.
— Так. А що? – не зразу второпала, до чого хилить.
— Симпатичний? – продовжував допит Вова, не приховуючи ревнощів.
— Та який там симпатичний? Старий беззубий лисий кульгавий дід із протезами рук і ніг, - сміялася я.
— А якщо чесно? – нервував хлопець.
— Чесно? Не сподобався він мені. Не мій тип.
— А твій який?
— Не починай, Вова. Давай залишимось друзями. Так добре, коли можна відверто поговорити.
— А що зараз заважає? - безпардонно заявив Вова.
— Все якось по-іншому стало. Змінилось. Ти виріс. Раптом. Такий гарний став. Якби ще ось ці патли підстриг - вилитий кіноактор, - я провела долонею по його кучерявому блискучому волоссі й завмерла, зустрівши погляд його очей. Як багато можна було прочитати у цьому багатозначному погляді. Вовка першим вийшов із трансу й вивів мене своєю фразою:
— Мене до тебе, як до жінки, тягне, а ти кажеш дружити. Не вийде, мам Соня, я вже по самі вуха в тебе закохався. І це не лікується. Хоча ні, ліки є. Це ти сама. Я побіг, Соня. Мені пора. Ти заходь до нас із бабусею, якщо що. Дуже радий був бачити тебе. І ось ще що, мені Зоя Федорова, вона тебе в нас на літературі заміняла, дві двійки поставила… в журнал… о стерва, ага?
— Я так і знала, що ти не вчився, доки мене не було, - це я вже кричала на сходах, бо Вовка спеціально «цікаву» новину залишив для роздумів без нього, щоб дати парла не встигла.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.