Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Знову тиша. Він бачив у місячному сяйві її силует. Вона сиділа біля стіни, закутавши плечі в його плащ; на голові в неї стирчало дибки мокре волосся, а ще, мабуть, трішечки виблискувало одне її жовте око, стежачи за ним. Він вилаявся собі під носа. Він кепсько говорив, і так було завжди. Либонь, для неї все це не означало нічого. Та все ж він принаймні спробував.

— Хочеш потрахатись?

Він підвів погляд, роззявивши рота й сумніваючись, що розчув правильно.

— Шо?

— Біляче, ти що, оглух?

— Я що?

— Ну, гаразд! Забудь!

Вона відвернулася від нього й сердито закутала скоцюблені плечі в плащ.

— Та ні, стривай. — До нього почало доходити. — Ну, тобто... Я просто не чекав, що ти спитаєш, от і все. Я не кажу «ні»... мабуть... якщо ти питаєш. — Він ковтнув, відчуваючи сухість у роті. — А ти питаєш?

Він побачив, як вона повернула до нього голову.

— Ти не кажеш «ні» чи ти кажеш «так»?

— Ну, гм...

Він надув щоки в темряві, намагаючись змусити свою голову працювати. Він узагалі не думав, що йому ще хоч раз у житті поставлять це запитання, і тим паче не думав, що його поставить вона. Тепер, коли воно прозвучало, йому було страшно відповідати. Він не міг заперечити, що така перспектива дещо лякала, та краще вже зробити щось, аніж жити в страху перед цим. Набагато краще.

— Тоді так. Думаю. Ну, тобто, звісно, що так. А чому б ні? Я кажу «так».

— Ага.

Він побачив обриси її насупленого обличчя, що дивилося на землю; її тонкі губи були сердито стиснуті, наче вона сподівалася на інакшу відповідь і не знала достоту, що робити з тим, що він сказав. Якщо вже на те пішло, він теж не знав.

— Як ти хочеш цим зайнятись?

Тон діловий, наче це — робота, яку їм треба виконати, — скажімо, зрубати дерево чи викопати яму.

— Гм... ну, гадаю, тобі доведеться підійти трохи ближче. Ну, тобто я сподіваюся, що мій прутень не такий уже жалюгідний, та аж туди він до тебе не дотягнеться.

Він наполовину всміхнувся, а тоді подумки вилаявся: вона не всміхнулася. Він знав, що вона не любителька жартів.

— Тоді добре.

Вона кинулася на нього так швидко й діловито, що він мало не відсахнувся, і тому вона завагалася.

— Вибач, — сказав він. — Я цим давненько не займався.

— Ні. — Вона присіла навпочіпки біля нього, підняла руку й зупинилася, неначе думаючи, що з нею робити. — Я теж.

Він відчув кінчики її пальців на тильному боці своєї долоні — ніжні та обережні. Йому було майже лоскотно — такий легкий був її дотик. Вона потерла великим пальцем обрубок його середнього пальця, і він подивився, як вона це робить. Їхні сірі постаті ворушилися в тіні незграбно, як люди, що ще ніколи в житті не торкалися когось іншого. Дивно було відчувати жінку так близько від себе. Це навівало всілякі спогади.

Лоґен неквапом потягнувся вгору, почуваючись так, ніби ось-ось засуне руку в вогонь, і торкнувся обличчя Ферро. Не обпікся. Шкіра в неї була гладенька й холодна, як і в будь-кого іншого. Він запустив руку їй у волосся й відчув, як воно лоскоче йому перетинки між пальцями. Самісіньким кінчиком великого пальця намацав шрам у неї на лобі, провів пальцем уздовж нього по щоці аж до кутика рота і потягнув її за губу, торкаючись своєю шорсткою шкірою її шкіри.

Навіть попри темряву йому було видно, що її обличчя має дивний вираз. Він не звик бачити її з таким лицем, але просто не міг зараз помилитися. Він відчував, як напружуються м’язи під її шкірою, бачив місячне світло на жилах, що виділялися на її худій шиї. Вона була налякана. Вона могла сміятися, копаючи людину в обличчя, усмішкою зустрічати порізи та удари, витягувати стрілу з власної плоті так, наче то була дурниця, та ніжний дотик, схоже, міг викликати в неї страх. Це здалося б Лоґенові досить дивним, якби він і сам не був із біса наляканий. Наляканий і водночас збуджений.

Вони разом почали тягнути одне одного за одяг, неначе хтось подав сигнал до наступу, а їм кортіло з цим покінчити. Він із дрожем у руках, жуючи губу, незграбно, як у латних рукавицях, морочився в темряві з ґудзиками її сорочки. Вона ж розстебнула його сорочку, перш ніж він розстебнув на ній хоч один ґудзик.

— Блядь! — прошепотів він.

Вона ляснула його по руках і розстебнула ґудзики сама, а тоді стягнула з себе сорочку й кинула поряд із собою. Він бачив у місячному світлі небагато: лише блиск її очей, темний обрис її кістлявих пліч і її кістлявого стану, бризки тьмяного світла між її ребрами і вигин під однією груддю та ще, може, трохи грубої шкіри довкола соска.

Він відчув, як вона розстібає йому пасок, відчув, як її холодні пальці прослизнули йому в штани, відчув, як вона...

— Ой! Блядь! Мене не треба за нього підіймати!

— Гаразд...

— Ах...

— Так краще?

— Ах.

Він потягнув за її пасок і незграбно його розстебнув, а тоді запустив руку за нього. Може, це й не було витончено, та він ніколи не славився витонченістю. Кінчики його пальців приблизно дотягнулися до її волосся, а тоді його зап’ясток міцно застряг. Далі він не входив, хоч як Лоґен напружувався.

— Блядь, — пробурмотів він, почув, як Ферро втягнула повітря крізь зуби, і відчув, як вона посунулась і, взявшись за свої штани, вільною рукою стягнула їх із дупи.

Так було краще. Він ковзнув рукою по її оголеному стегну. Добре, що в нього ще є один середній палець. Від них є певна користь.

Так вони обоє й застигли на певний час, стоячи на колінах у багні; не ворушилося практично нічого, крім двох їхніх рук, що рухалися вперед-назад, угору та вниз, туди-сюди — спершу повільно та м’яко, а потім дедалі швидше. Тишу порушувало лише їхнє дихання, що у Ферро виривалося зі свистом крізь зуби, а в Лоґена хрипіло в горлі, та ще тихе цмокання та чвакання вологої шкіри, що рухалася.

Вона притулилася до нього, вибралася зі штанів і штовхнула його спиною до стіни.