Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

Вони щодня боксували й довго плавали в морі. Скінчивши свою ранішню порцію писання, Гезард виходив у сосни й гукав до Біллі, і той одразу кидав будь-яку роботу. Наплававшися досхочу, вони брали душ у Гезарда, тоді добре наминали один одному боки, і тільки після цього обідали. Пополудні Гезард знову сідав до писання, а Біллі повертався до своєї роботи на свіжому повітрі, хоч надвечір вони ще часто пробігали по кілька миль у горах. Тренування для обох було звичною справою. Знаючи про випадки наглої смерті серед спортсменів, що раптово кидають тренування, Гезард, що сім років грав у футболі, мусив і далі робити фізичні вправи. Почалося з необхідності, а з часом він і полюбив їх. Біллі теж любив вправи — його проймало захоплення, що в нього такі дужі м’язи.

Часто, взявши рушницю, Біллі виходив спозаранку з Марком Голом, що вчив його стріляти й полювати. Гол змалку звик до рушниці, і його гострий зір та знання звичок дичини були сущою несподіванкою для Біллі. Місцевість була занадто тісно залюднена, щоб тут водилася велика дичина, але зате Біллі щедро постачав Сексон білок та перепілок, зайців та здичавілих трусиків, бекасів та диких качок. Вони навчилися смажити диких качок по-каліфорнійському, — за шістнадцять хвилин у гарячій грубці. Призвичаївшись як слід до рушниці, Біллі почав жалкувати за оленями та гірським левом, яких йому не пощастило вполювати за Суром; кінець кінцем, до решти вимог, що їх мала задовольняти їхня майбутня ферма, прилучилася ще одна вимога: достаток дичини.

Але в Кармелі панувала не сама тільки гра. Той гурт кармельської громади, що з ним запізналися Біллі й Сексон, завзято працював. Декотрі працювали регулярно, хто зрання, хто пізно ввечері. Інші працювали нападами, як от несамовитий драматург-ірландець, що на цілий тиждень замикався у себе, а тоді з’являвся на люди — блідий, змарнілий і, мов божевільний, допадався до розваг, і так до нового нападу. Блідий і молодявий батько родини, що лицем скидався на Шеллі і писав водевілі для заробітку, а трагедії білим віршем та цикли сонетів — на розпач видавцям і редакторам, — той ховався від людей у бетоновій келії зі стінами в три фути завгрубшки, устаткованій так, що досить було повернути кран, і непроханого гостя цвірком поливала вода. Взагалі тут панувала повага до чужої праці. Вони відвідували одне одного, коли кому хотілося, але, заставши господаря за роботою, тихенько зникали. Тільки Марк Гол не підпорядковував себе загальному режимові, не мусивши працювати для заробітку; тож часом йому доводилось аж на дерево видиратися, щоб спокійно творити на дозвіллі.

Увесь цей «гурт» вирізнявся демократизмом і солідарністю своїх членів. З поштивою і благопристойною рештою населення Кармела вони майже не входили ні в які стосунки. Решта кармельців були аристократи від мистецтва та літератури, і їх у насмішку називано «буржуями». Вони ж, у свою чергу, косим оком дивилися на «гурт», мовляв, неприторенних богемників. Табу поширилося також на

Біллі й Сексон. Біллі став на бік «богемного» клану і не шукав роботи у іншому таборі. Та його ніхто туди й не кликав.

Двері Толової оселі були завжди широко розчинені. Простора вітальня з великим каміном, диванами, книжковими полицями й столами, повними книжок та журналів, правила за місце сходин. Біллі й Сексон теж почувалися тут, як удома. Коли замовкали суперечки на всілякі можливі й неможливі у світі теми, Біллі грав у головорізне педро, дику п’ятку, бридж та пінокль, а Сексон, улюблениця всіх жінок, шила з ними, показувала їм свої взірці і вчилася в них нових вишивок.

Ледве вони прожили перший тиждень у Кармелі, як Біллі несміливо звернувся до Сексон:

— А знаєш, ти й уявити собі не можеш, як мені бракує всіх твоїх гарненьких дрібничок. Що, коли б написати Томові, аби вислав їх нам терміновою поштою? А коли подамося далі, речі відішлемо назад.

Сексон написала братові листа, і весь цей день серце у неї співало: чоловік її ще й досі її коханець! І в очах у нього спалахували ті давні іскри, що погасли в дні моторошного страйку.

— Я не я, коли ти не краща за всіх тутешніх молодичок, хоч які вони гарні,— казав Біллі. А потім знову: — Ех, я кохаю тебе просто хтозна-як! Але якщо твоїх речей Том не пришле, буде страшенно прикро.

Гол із жінкою мали пару верхових коней, яких тримали на платній стайні, і, звісна річ, що Біллі непереможно тягнуло туди. Звідти обслуговувалося всю місцевість і возилося пошту між Кармелом та Монтері; окрім того, власник стайні віддавав на прокат ресорки й лінійки на дев’ять місць. До екіпажів докладався й візник. А що на стайні візників часто не вистачало, то власник звертався до Біллі. На стайні він став за резервного візника. За день роботи Біллі одержував три долари і возив туристів сімнадцятимильною дорогою вздовж Кармельської долини, а також по узбережжі, до різних мальовничих місцин та пляжів.

— Але вони такі ж пихаті, більшість із них, — розповідав він Сексон про своїх пасажирів. — Тільки й чуєш: містере Робертсе, те, містере Робертсе, се — усякі церемонії, аби лиш я не забував, що вони значніші за мене. Бач, я ж таки не служник, а проте їм не рівня. Я візник — щось середнє між наймитом і шофером. Снідати мені завше дають або окремо, або як уже понаїдаються самі. Де вже там — їсти гуртом, по-товариському, як у Гола і його товариства. А сьогоднішні туристи й зовсім не дали мені поснідати. Тепер треба буде, щоб ти мені давала з собою сніданок. Не хочу я дивитися в рот цим недотепам. Шкода, що ти не бачила, як один з них спробував дати мені сьогодні на чарку! Я нічого не сказав, тільки глянув поза нього так, мовби нічого не бачу, і одвернувся спиною. Він аж очі вирячив ошелешено.

І все-таки Біллі тішився з того, що правив четвернею коней, маючи тепер діло не з неповороткими биндюгами, а з бистрими легкими рисаками. Поставивши ногу на потужне гальмо, обгинав він круті повороти або мчав понад стрімчастими проваллями під полохливий крик пасажирок. А коли доводилося цінувати коней чи лікувати від хвороб та ушкоджень, то навіть власник стайні поступався перед Бідовим авторитетом.

— Я можу будь-коли стати тут на постійну роботу, — хвалився він Сексон. — Та як хлопець хоч трохи тямовитий, роботи на селі йому не забракне. Закладаюся, що хазяїн за мене руками й ногами вчепиться, хай я тільки згоджуся на шістдесят доларів