Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Побачив там Ярину.

Припавши спиною до невисокої скелі, вона відбивалася шаблею, і її давно вже вбили б ті звірюги, які обпали її з трьох боків, але в них, видно, був розказ — панну Подолянку вхопити живцем.

Валялись біля неї долі коновки, що в них розносила в час битви панна мирославцям воду й вино, і дивом-дивиною було те, що її досі не порішила куля чи не підтяла шабля якого-небудь бузувіра.

Її поранило десь та вже й убило б, коли б серед польських шляхтичів хтось не впізнав цю панну, що до неї невгасимий інтерес мала сама Конгрегація в Римі, якій треба ж було страшно помститися панні Кармелі за впертість, за зраду, за втечу. Тепер утікачка була в лабетах двох десятків бравих шляхтичів, що обступили її, застукавши зненацька ще там, недалечко від Коронного замку, й відтіснивши аж сюди, під цю скелю, — вона була вже сливе в руках цього панства, але схопити її вони ніяк не могли, бо ж кожен з тих уродзоних рицарів, необачно наблизившись до українки, міг, чого доброго, накласти головою.

Вона вже біло збіліла, Подолянка, вже й сил не ставало, трималась тільки на люті, на ненависті, на впертості, які й штовхнули сьогодні дівку так нерозважно вийти на поле бою з коновками води та вина.

Ярина ще трималась би, мабуть, коли б раптово не вздріла Михайлика, що пробивався до неї з косарями та з борозенківцями, і здалось їй, ніби це тільки ввижається той голодранець, котрого вона так підступно зрадила, образила, зумисно не впізнавши нині вранці, — їй показалося вже, що вона марить, і дівчина впала непритомна.

Пробиваючись до коханої, коваль Михайлик теж був подумав, що це сон, мара, але сон той подесятерив йому сили, і парубок, орудуючи келепом, штовхав свого нового коня грудьми на ворога, і рубав, і крушив, і ламав супротивника, і справді, наче уві сні, здобував раз по раз такі дивовижні побіди, що в них потім і сам повірити не міг, хоч і не дуже й добре пам’ятав, як саме він продерся до Ярини, як підхопив її з землі, відбиваючись від усотеро дужчого ворога, як кинув панну, непритомну, на сідло, як до своїх покрикнув, щоб мерщій завертали за ним, назад, прикриваючи відступ, — смерть була попереду і позаду, а сорому не було ні там, ні там, бо треба ж було вивести з того пекла беззбройних косарів, що вскочили в бій несподівано, з самими лише косами в руках.

Прокладаючи дорогу до видного здаля малинового стяга Мирославського полку, Михайлик відбивався від знавіснілих нападників, держав на сідлі ще й панну, яка не прийшла до тями, але не забував і про козацьку сотню, що так і трималась того ковалиська, котрому косарі й козацтво завдячували своїм рятунком, хоч сам він про те й не здогадувався, що став їм у такій пригоді…

Прориваючись до своїх, Борозенкова сотня хоч і втрачала окремих лицарів, але не танула, а навпаки — зростала, бо ж прилучались до Михайликових вояків, повідстававши від своїх, усі, хто головою наклав би в тім пеклі, коли б не Михайлик з товариством, що там і там з’являлись несподівано в навальнім просуванні вздовж лінії облоги.

Нападники все далі й далі відступали від Коронної вежі, і знову в місті, десь далеко поза пеклом, задзвонили в усі дзвони, і жовтожупанники, і пани-ляшки з татарвою, і наймані серби, угри та німці, і всі їхні пахолки задкували, поступались, падали, а коли раптом, не витримавши наступу Мелхиседека з полком, Мамая з посполитими, що їх він повів у баталію, і тої сотні, на чолі якої так нечайно став ковалисько Михайлик і яка так виросла, поки пробивалась до своїх, — коли раптово там і тут ворожі лави завагалися, стенулись, подались, а роз’єдинені частини мирославців знову зійшлись і з криками «Слава! Слава! Слава!» погнали ворога далі, змовкла в ту мить і ворожа армата, і набої вже не летіли до міста через найвужчу горловину Красавиці.

Над головою в Козака, проквиливши, знову майнув сокіл і знову Мамай щось йому гукнув, і птах, почувши, шугонув угору, до самісіньких хмар, і хмари посунули геть, мовби їх сокіл розвіяв своїми широченними крилами, розвіяв хмари, що стояли між людьми та сонцем, і так радісно бризнуло світло, що аж загавкав на сонце Песик Ложка.

Мелхиседек, скривавлений, спітнілий, з передряпаним обличчям, з голою шаблею в руці, з перначем за поясом, котрий перехвачував у попереку ті клапті, які лишилися від архієрейської ряси, пан полковник давно вже потерпав за долю борозенківської сотні, бо ж йому донесли, що сотник загинув, а козаки от-от усі поляжуть, не маючи сили та змоги проломитися крізь непохитну стіну німецьких рицарів, і владика, ще не відаючи, що саме діється в тій сотні, але побачивши, як грізно вона пробивається до своїх, зрозумів: став у бою хтось на чолі її.

Побачивши нарешті, що сотня Михайла Борозенка суне сюди під проводом Михайла іншого, владика закивав хлопчині ще здаля, а той, збентежений усім, що довелось пережити за цю годину, вовкувато поблискував очима, а відбиваючись від шляхти, пильнував, щоб у запалі бою не зачепити келепом непритомну панну Подолянку, що так і лежала досі поперек його сідла.

Раз по раз поглядаючи на дівчину, чигаючи на той жаданий мент, коли ж нарешті Подоляночка змигне очима, наш Михайлик двічі, а то й тричі, мало не наклав головою, бо ж дивився куди не треба, а не на ворогів.

Вже пробившись до свого війська, Михайлик дочекався-таки тої хвилини, коли Ярина сяйнула оком, побачила над собою Михайлика, спалахнула, загорілась, і хлопець нічого не міг у тому першому погляді второпати, бо ж була там і радість, бо засвітився він і досадою, бо спалахнув у ньому й гнів.

— Пусти мене, — попросила Ярина.

Та борозенківці з Михайликом уже наблизились до малинового стяга, під яким стояв Мелхиседек.

Єпископ зараз бачив, як поблизу від нього Михайликова сотня витратила до ноги чималий загін кримчаків, які трапились їм під гарячу руч, бачив, як зграбно й запально рубався молоденький коваль, тож і був наш владика вельми здивований, побачивши, як Михайлик спускає з сідла панну Подолянку, якої здаля владика впізнати, звісна річ, не міг.

— Дядечку, — покликала Ярина і знов була б упала, коли б не підхопили її архієрейські челядники, скривавивши собі руки, бо ж одчайдушна дівка вся була поранена й подряпана.

— Лікаря! — звелів Мелхиседек.

А Подолянка,