Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ану ж лем скажіть мені на душу: хто видів живого Богонька і чи хтось хоть раз вернувся із того світу?! — кричала на все подвір'я, аби її добре чули вірники.
Але людям тут наче мову і слух віднімало: йшли попри обійстя Драчки, мовчки потупивши голови, наче соромлячись один одного. І в кожного складалося враження: богохульниця Драчка — це спільний і великий гріх, яким покарав Господь село за якісь неправедні діла.
Проте, коли в 1944 році прийшли до влади комуністи і невдовзі релігію і церкву оголосили «опіумом для народу», а ще далі почали закривати храми і рубати хрести, на бабу Драчку спало Провидіння — вона одразу ж зробилась запеклою антикомуністкою і великою вірницею. Майже щодня раненько Гафія спішила до забороненого греко-католицького храму, ставала на коліна перед заколоченими навхрест дверима церкви і ревно била поклони.
Склалося так, що дорога, яка вела сельчан попри хату Драчки до храму, прямувала також і до колгоспної контори, до ферм і на виноградники. Баба, молячись, клячала на колінах, доки потік колгоспників ставав найповніший, тоді спохаплювалась і грозила:
— Та ви чи хоть знаєте, жебрачі тайстри, яке нині свято?! І вмісто того, щоби помолитися Господу, подякувати за його щедроти і ласки, прете на комуніштів горби гнути?! Ідіть, ідіть, ноги би вам позагибало! Огненна гієна не за горами!
І бідні сельчани, так само, соромлячись самих себе, йшли повз Драчку з похнюпленими головами. І в кожного складалося враження: всі грішні єсьмо, у пеклі згоримо, одна Гафа — світла пташка, якій єдино-одній співати колись у райських садах.
У дні великих свят бабина сестра Драчка часто прилітала до нас на Небесі. В напливах особливої набожності починала з Соломоном і Фіскарошкою біблейські бесіди, напучуючи моїх родаків до смиренності, покори і, головне, тверезого способу життя.
Із цих проповідей — тоді ще леґінь під столом — я вперше, приміром, дізнався про страшне гріхопадіння наших, най будуть прощені, прабатьків Адама та Єви, їх синів-опонентів Каїна і Авеля, скромного Давида і нахабного бандюгу Голіафа, праведника Ноя, мудрого Соломона, про Вавилонську вежу, Содому і Гоморру і ще дуже-дуже багато неординарних біблейських історичних постатей і славетних міст, що згинули ні за цапову душу через безбожних своїх городян.
Моя допитлива голова, немов пилосос, всю цю інформацію до останньої пилинки всмоктувала у себе, засвоєні пізнання гаряча уява вмить проціджувала, фільтрувала і моя, не менш буйна, фантазія, слідкуючи за біблейськими дискусіями Драчки, малювала свою карту Божого світу — щоправда у місцевих масштабах і з регіонально-національним колоритом.
Приміром, непогамовні присілки Аргентину і Бразилію, де вічно гуляли, сварилися, билися, женилися і розводилися і звідки на всі околиці постійно розносились співи і танці, я одразу нарік Содомою і Гоморрою, на які рано чи пізно чекає всесвітнє полум'я. Між нашим селом і Ракошином кілька років тому почали будівництво велетенського зерносховища у вигляді високої вежі. Але як то буває межи нашими людьми, половину споруди звели, а далі не вистачило матеріалів, бо… продали і розікрали… І тепер ось уже кілька років багатоповерхова вежа стоїть одинока посеред чистого поля, наче надломлена доля… Звісно, цю будівлю я нарік Вавілонською вежею. Тим більше: сама дійсність підтверджувала моє мудре рішення. Адже наші односельчани споконвік говорили по-русинськи, а ракошинці по-мадярськи і швабськи. Отже, цій будові не тільки за біблейською легендою, а й сов'єтською дійсністю ніколи не судилось втілитись під руками різномовних і різнонаціональних будівельників в одне із архітектурних див світу.
На південь від наших Небесі знімалися горби, наречені у народі Єрусалимськими. На них споконвіків буяли розкішні сади колишнього мукачівського банкіра Бейли Неймаша. Коли радянські вояки ощасливили нас визволенням, Неймаш не захотів спробувати того щастя і хутко дременув до Америки. Сов'єтська власть сади колективізувала і передала їх стародавидківській бригаді. Хитрі і жадібні хріняші — так прозивали стародавидківців за їхню пристрасть до вирощування хріну — обнесли єрусалимські сади колючим дротом, населили злими собаками і не дуже мирнішими сторожами. З тих пір жоден плід звідси не потрапив задурно у чиїсь руки. Наскільки вже наша родина славилась своїм вмінням свиснути «аби на ньому й гади сичали», і ті не захотіли мати нічого з паскудними хріняшами. Най мені Богонько простить за святотацтво, але коли б райські яблуні сокотили давидівські хріняші, не тільки наша прамамка Єва за десять кілометрів місце гріхопадіння оминала, а й навіть змію-спокусителю не прийшло б у голову сунутись в сади. Отже, закономірно, сади на Єрусалимських горбах я назвав райськими. Ріку Латорицю, що спокійно, без усяких віз і таможень контрабандувала нашу рідну чисту карпатську воду до Угорщини, я, звісно, охрестив Йордан-рікою… Заграничним Мадярщині і Словаччині, які ледь-ледь із Небесі на обрії, я надав статус єгипетської пустелі, куди одного прекрасного дня якийсь місцевий пророк Мойсей твердою ходою поведе місцеву власть з усіма комуніштами.
Поводить їх голодними сорок літ, вимучить усіма єгипетськими карами, далі знову поводить-поводить і у Мертвому морі всіх, до фени, потопить.
Ось приблизно такою виглядала карта наших околиць, намальована моєю уявою за мотивами біблейських розмов баби Драчки, Соломона та Фіскарошки. Але земля на карті — всього лише малюнок. Істинний світ має і своїх героїв. Їх, по правді, теж не довго довелось шукати.
Скажімо, діда Соломона й не треба було перехрещувати: він так і залишився царем Соломоном. Бабу Фіскарошку я без усяких зусиль переписав у царицю Савську. Як не хитрував Соломон, а баба в молодості спокусила і заволоділа ним. Сестру Драчку я найменував великою блудницею Марією-Магдаленою, яка хоч і нагрішила чимало, проте вчасно спохватилась і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя», після закриття браузера.