Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

Ґарібальдіно страшенно його незлюбив. Не знаю чому. Напевно, тому, що Рамірес — не взірець досконалості, на відміну від його Джан’ Баттісти, який уособлює відвагу, вірність, честь «народу». Синьйор Віола невисокої думки про уродженців Сулако. Обоє вони, і старий спартанець, і білолиця Лінда з її червоними вустами й вугільно-чорними очима, пильнували красуню досить-таки суворо. Попередили Раміреса, щоб тримався подалі. Мені розповідали, що якось Віола-батько погрожував йому рушницею.

— А що на це сама Джізелла? — запитала пані Ґулд.

— Я певен, що вона ще та кокетка, — відказав лікар. — Не думаю, що вона якось дуже вже переймалася. Звичайно, увага чоловіків їй подобається. Рамірес був не єдиний, якщо дозволите мені так сказати, пані Ґулд. Був принаймні ще один штатний інженер із залізниці, якому теж пригрозили рушницею. Старий Віола не дозволяє жартувати зі своєю честю. Відколи померла його дружина, він став неспокійний і підозріливий. І був дуже задоволений, що забрав свою молодшу доньку з міста. Але погляньте, щó сталося, пані Ґулд. Раміресові, чесному залицяльнику, жертві нерозділеного кохання, заборонено з’являтися на острові. Дуже добре. Він шанує заборону, але, природно, часто звертає погляд на Велику Ісабелу. Схоже, в нього вже виробилася звичка споглядати той маяк пізньої ночі. І під час цих сентиментальних чувань він виявляє, що Ностромо, тобто капітан Фіданца, дуже пізно вертається після своїх візитів до Віол. Часом аж опівночі.

Лікар зробив паузу і багатозначно подивився на пані Ґулд.

— Так. Але я не розумію… — почала вона, явно приголомшена.

— Зараз буде найдивніше, — вів далі доктор Моніґем. — Віола, який живе на острові королем, не дозволить жодному відвідувачеві лишатися там дотемна. Навіть капітан Фіданца має покидати острів після заходу сонця, коли Лінда підіймається на маяк пильнувати ліхтар. І Ностромо слухняно відпливає. Але що відбувається згодом? Що він робить у затоці між пів до сьомої та північчю? Не раз бачили, як він такої пізньої години тихенько виходить на веслах у гавань. Раміреса пожирають ревнощі. Він не посмів наблизитись до старого Віоли, а от з Ліндою наважився посваритися — в неділю вранці, коли вона переправилась на берег, аби послухати месу і провідати могилу матері. На верфі розігралася сцена, свідком якої, власне, став я. Було це рано-вранці. Напевно, Рамірес навмисно чекав на Лінду. Я опинився там зовсім випадково, оскільки мене терміново вúкликав на консультацію лікар з німецької канонерки, що стояла в гавані. Лінда з люттю та зневагою вергала на Раміреса громи і блискавки, а той, схоже, був сам не свій. Дивне то було видовище, пані Ґулд: довгий мол, на дальньому кінці якого — оскаженілий карґадор, підперезаний багряним шáлевим поясом, і дівчина, вся в чорному; ранній недільний ранок, тінь гір на спокійних водах гавані, поміж кораблями, що стояли на якорі, снувало хіба що одне-два каное, та ще шлюпка з канонерки підійшла, щоб мене забрати. Лінда пройшла десь за фут біля мене. Я звернув увагу на її несамовиті очі. Гукнув її. Вона мене не чула. Не бачила. Але я подивився їй в обличчя. Воно було страхітливо спотворене гнівом і болем.

Пані Ґулд випросталась у кріслі, дуже широко розплющивши очі.

— Що ви маєте на увазі, докторе Моніґеме? Чи не хочете ви сказати, що підозрюєте молодшу сестру?

— Quien sabe! Хто тут що скаже? — відповів лікар, знизуючи плечима, немов уроджений костаґуанеро. — На верфі до мене підійшов Рамірес. Його хитало — був, як ненормальний. Схопився руками за голову. Він мусив з кимось поговорити — просто мусив. Звичайно, попри весь свій божевільний стан, він мене впізнав. Мене тут добре знають. Я надто довго прожив серед тутешнього люду, аби бути кимось іншим, ніж лікарем з лихим оком, який може вилікувати всі тілесні недуги й зурочити одним поглядом. Рамірес підійшов до мене. Намагався заспокоїтися. Намагався пояснити, що просто хоче застерегти мене щодо Ностромо. Капітан Фіданца нібито згадав мене на тому чи іншому таємному зібранні як найлютішого зневажника бідноти — зневажника народу. Цілком можливо. Він робить мені честь своєю невмирущою неприязню. І одного слова славетного Фіданци може бути цілком досить, аби спрямувати ніж у руках якогось йолопа мені у спину. Санітарна комісія, яку я очолюю, не тішиться прихильністю населення. «Стережіться його, сеньйоре докторе. Покінчіть із ним, сеньйоре докторе», — шипів Рамірес прямо мені в обличчя. А потім зірвався: «Той хлоп, — аж захлинався він, — зачаклував обох оцих дівчат». Як на нього, він наговорив зайвого. Тепер він мав бігти — забігти кудись і заховатися. Він ніжно голосив за Джізеллою, а тоді обзивав її так, що й повторити годі. Якби він був певен, що так чи інакше пробудить у ній любов, то забрав би її з острова. Забрав би в ліс. Але так не годиться… Він подався геть, вимахуючи руками над головою. Тоді я помітив старого негра, який сидів на пристані за купою ящиків і рибалив. Ураз він змотав вудки і зслиз. Але він, певно, дещо чув і, певно, ще й розпатякав це, бо старого Ґарібальдіно, припускаю, попередив хтось із друзів-залізничників стосовно того Раміреса. У всякому разі батька попередили. А Рамірес зник з міста.

— Я маю почуття обов’язку щодо цих дівчат, — занепокоєно промовила пані Ґулд. — Ностромо зараз у Сулако?

— Так, з минулої неділі.

— Треба поговорити з ним. Негайно.

— Хто ж насмілиться з ним поговорити? Навіть одурілий від кохання Рамірес тікає від самої лише тіні капітана Фіданци.

— Я зможу. Я поговорю, — заявила пані Ґулд. — Для такого чоловіка, як Ностромо, досить і одного слова.

Лікар кисло посміхнувся.

— Він мусить знайти вихід з цієї ситуації, що може довести до… Не можу повірити, що тут замішане це дитя, — наполягала на своєму пані Ґулд.

— Він — дуже привабливий, — похмуро пробурмотів лікар.

— Він зрозуміє, щó має зробити, я певна. Він мусить покласти цьому край, негайно одружившись із Ліндою, — проголосила перша леді Сулако з твердою рішучістю.

У садовій брамі з’явився Басіліо, розтовстілий і лиснючий, зі старечим безвусим обличчям, зморшками в кутиках очей та вугільно-чорним жорстким прилизаним волоссям. Помалу нахилившись за декоративною купою кущів, він обережно зсадив зі свого плеча на землю маленьку дитину — свого з Леонардою найменшенького. Розпещена Леонарда з вічно надутими губками та головний мосо «каси» Ґулдів уже кілька років як були одружені.

Басіліо трохи посидів навпочіпки, ніжно задивившись на своє чадо, яке відповідало йому незворушно серйозним поглядом, а тоді, урочистий і статечний, підійшов по доріжці.

— Що там, Басіліо? — спитала пані Ґулд.

— Телефонували з контори при копальні. Господар ночуватиме сьогодні в горах.

Доктор