Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

— Дуже добре, Басіліо, — відповіла пані Ґулд. Вона поспостерігала, як головний мосо відійшов доріжкою, ступнув убік, за квітучі кущі і знову вигулькнув з дитиною на плечі. І розміреним кроком, обережно несучи свою легку ношу, вийшов крізь браму, яка вела з саду на патіо.

Лікар, стоячи спиною до пані Ґулд, споглядав залиту сонцем клумбу неподалік. Його вважали погордливим і дратівливим. А насправді суттю його натури була здатність до пристрасті й чутливість темпераменту. Чого йому бракувало, так це відшліфованої черствості світської людини, черствості, від якої походить невимушена терпимість до себе та інших — терпимість, полярно протилежна щирій приязні та людському співчуттю. Цим браком черствості й пояснювався його сардонічний склад розуму та дошкульна мова.

У глибокій тиші, уп’явшись лютим поглядом у яскраву клумбу, доктор Моніґем подумки осипав Чарлза Ґулда прокляттями. Нерухомість пані Ґулд, яка сиділа за його спиною, додавала її граційній поставі чарів мистецького твору, пози, відтвореної й витлумаченої на віки вічні. Різко обернувшись, лікар попрощався.

У затінку великих дерев, що росли колом, пані Ґулд сперлася на спинку крісла. Сперлася, заплющивши очі й поклавши на бильця бездіяльні білі руки. Півсвітло, що пробивалося крізь густе листя, увиразнило її молодечу миловидність, наповнило сяйвом світлу тканину і білі мережива сукні. Маленька і витончена, ніби випромінюючи внутрішнє світло в густій тіні переплетеного гілля, вона нагадувала добру фею, втомлену довгою доброчинністю, фею, в чию душу закралася згубна підозра про марність її трудів, безсилля її магії.

Якби хтось запитав її, про що вона думає на самоті в саду «каси», поки її чоловік — на копальні, а дім замкнений з вулиці, наче там ніхто не живе, то вона, щира душа, мала б ухилитись від цього запитання. На думку їй спало, що для того, аби життя було змістовним і повним, у кожній його перебіжній миті, яка належить теперішньому, мусить бути турбота про минуле і майбутнє. Свою щоденну працю треба виконувати во славу померлих і во благо тих, хто прийде після нас. Пані Ґулд подумала так і зітхнула, не розплющуючи очей, — узагалі без жодного поруху. Її обличчя на секунду застигло, стало суворим, ніби безтрепетно зустрічало велику хвилю самотності, яка накрила її з головою. І ще їй спало на думку, що ніхто ніколи не був до неї настільки уважний, аби запитати, про що вона думає. Ніхто. Ніхто, крім хіба що того чоловіка, який оце пішов. Так, ніхто, кому вона могла б відповісти з безтурботною відвертістю та ідеальною, найвищою довірою.

У думках пані Ґулд, скутої спокійною і сумовитою нерухомістю, спливло слово «невиправні» — слово, яке допіру вимовив доктор Моніґем. Сеньйор адміністрадóр, ось хто був невиправний у своєму поклонінні великій срібній копальні! Невиправний у своєму цілеспрямованому, рішучому служінні матеріальним інтересам, з якими пов’язав свою віру в перемогу порядку і законності. Бідолашний хлопчик! Емілія ніби наяву побачила сивину на його скронях. Він бездоганний — бездоганний. На що ж їй ще було сподіватись? То був колосальний, довготривалий успіх, а любов — лише коротка мить забуття, коротке сп’яніння, насолода від якого згадується зі смутком, ніби пережите велике горе. Успішній діяльності неминуче притаманне дещо таке, що тягне за собою моральне виродження ідеалу. Пані Ґулд увижалась гора Сан-Томе, яка тяжіє над Кампо, над усім краєм, грізна, зненавиджена, з багатющими надрами, бездушніша за тиранів, безжальніша і свавільніша за найгірший уряд, готова розчавити незліченні життя заради зростання своєї могуті. Чарлз цього не бачив. Не міг побачити. І це була не його вада. Він — бездоганний, бездоганний, але їй ніколи не побути з ним удвох. Ніколи, навіть на коротку часинку, лише вдвох у цьому старому іспанському будинку, який вона так любить! Невиправні вони: що останній з Корбеланів, що остання з Авельяносів, як казав лікар, а от вона, Емілія, ясно бачить, як копальня Сан-Томе опановує, пожирає, спалює життя останнього з костаґуанських Ґулдів, підкорює собі завзятий дух Ґулда-сина, як підкорила і прикру слабкість Ґулда-батька. Від успіхів останнього з Ґулдів стає страшно. Останнього! Довгий-довгий час вона сподівалася, що, можливо… Але ні! Більше Ґулдів не буде. На першу леді Сулако зійшло величезне спустошення, страх перед триванням власного життя. Віщим зором бачила вона саму себе, і як вона одиноко переживає занепад своїх молодечих ідеалів життя, любові, праці, — себе саму-самісіньку у Світовій Скарбниці. На її обличчі із заплющеними очима закарбувався слід глибокої, сліпої стражденності, ніби вона бачила болючий сон. Затинаючись, нерозбірливим голосом нещасної сновидиці, яка безвольно лежить у лабетах немилосердного кошмару, вона, хтозна навіщо, вимовила слова:

— Матеріальний інтерес.

Розділ XII

Ностромо багатів дуже повільно. То був прояв його обачності. Він міг панувати над собою навіть тоді, коли його виводили з рівноваги. А цілком свідомо стати рабом скарбу — випадок рідкісний, і це порушує душевний спокій, значною ж мірою ще й через те, що перевести срібло в готівку було складно. Самé вже вивезення його з острова частинами, потроху, супроводжували труднощі через постійну загрозу викриття. Ностромо мусив навідуватись на Велику Ісабелу потай, у перервах між своїми плаваннями вздовж узбережжя, які були йому за джерело багатства про людське око. Грізний капітан навіть команди власної шхуни остерігався так, ніби то все були шпигуни. Ностромо не насмілювався надто довго залишатись у порту. Коли його судно вже було розвантажене, він поспішав у наступний рейс, бо ж боявся вúкликати підозру навіть через одноденну затримку. Часом за тиждень чи більше простою йому лише раз вдавалося навідатись до скарбу. І все. Пара зливків. Він мучився через свої страхи так само, як і через свою обачність. Це ж так принизливо — діяти крадькома. А найбільше мучився тим, що на тому скарбі були зосереджені всі його помисли.

Беззаконня, злочин, проникаючи в людське існування, пожирають його, мов злоякісна пухлина, спалюють, мов лихоманка. Ностромо втратив спокій, де й ділась природність його вдачі. Він і сам це відчував і часто проклинав срібло Сан-Томе. Його відвага, його неперевершеність, його дозвілля, його праця — все здавалось таким, як і раніше, та тільки все то було удавання. А от скарб був реальний. Ностромо прикипів до нього всією душею. Але відчувати зливки на дотик йому було нестерпно. Часом, занісши парочку їх до своєї каюти — плід таємної нічної виправи до Великої Ісабели, — він пильно придивлявся до своїх пальців, ніби дивуючись, що срібло не залишило на його шкірі плям.