Читати книгу - "Макбет"

41

Дафф, Малкольм та сторож спустилися ліфтом до підвалу управління поліції.

— Я розумію, що зараз вихідний, але чи впевнені ви, що тут більше нікого немає? — спитав Дафф сторожа, з яким Малкольм довго говорив по телефону з будинку Тортела.

— Навпаки, — заперечив сторож. — На вас чекають.

Не встиг Дафф відповісти, як ліфт зупинився, і його дверцята розчинилися. Перед собою він побачив трьох чоловіків — усі озброєні й одягнені в уніформу спецназу.

— Дякую, що прийшли так швидко, — замість привітання вимовив Малкольм.

— За наше місто! — вигукнув один зі спецназівців.

— За Ангуса, — мовив другий.

— За старшого комісара, — додав третій, досить високий чорношкірий чоловік. — У нашому уставі його ім’я тепер значиться як «Малкольм».

— Дуже дякую, Рікардо, — відповів Малкольм, виходячи з ліфта.

Чорношкірий полісмен пішов попереду.

— Ви ще з кимось розмовляли, сер?

— Я просидів біля телефону цілий вечір. Нелегко вмовити людей ризикнути власним життям та роботою, щоб побороти змову, про яку вони знають лише з моїх слів. Знаючи, що на негайну підтримку зі столиці особливо розраховувати не варто. Проте я назбирав близько тридцяти полісменів, з півтора десятка членів цивільної оборони і з десяток пожежників.

— Може, сама справа й не виглядає надто переконливо, але переконливі ви, Малкольме.

— Дякую, Рікардо, але, гадаю, дії Макбета говорять самі за себе.

— Я не кажу про ваші слова, сер. Найпереконливіше промовляє ваша сміливість.

— У мене забрали все, Рікардо, я майже не маю чого втрачати. Але мені довелося повернутись і забрати доньку, яку вже перевезли в безпечне місце. А хто дійсно сміливці — так це ви. Вами не керують батьківські почуття, ви дієте вільно, згідно зі своїм відчуттям справедливості. І це свідчить про те, що в нашому місті є люди, які знають, що таке добро, і готові за нього боротися.

Вони пройшли повз прапор із драконом.

— А де мер? — поцікавився Рікардо.

— У нього зараз на думці інші проблеми.

Рікардо зупинився біля масивних залізних дверей, схожих на вхід до бомбосховища. Двері були відчинені.

— Тут.

Полиці у зброярні були уставлені залізними коробками з набоями та стрілецькою зброєю. Посеред кімнати стояв сейф. Макольм узяв з полиці автомат.

— Вони забрали кулемети Гатлінга з боєприпасами, — сказав Рікардо. — Отже, оце і все, що ми маємо. Плюс броньовик. Я можу домовитися, щоб його пригнали до центрального вокзалу негайно. Зброї на всіх не вистачить, але пожежники все одно стрілецької підготовки не проходили. Втім, я зі своїми людьми зможу завдати удару цієї ж ночі.

— Було б значно краще, якби Макбет здався добровільно, — зазначив Малкольм. — За моїми підрахунками, з ним лише двоє підлеглих: Сейтон та Олафсон. Коли він побачить, скількох людей ми мобілізували, то, сподіваюся, відпустить Касі й капітулює.

— Переговори, — кивнув Рікардо. — Сучасна тактика в ситуаціях із заручниками.

— Саме так.

— Сучасна, але марна, коли йдеться про Макбета. Він був моїм начальником. У своєму розпорядженні мав двох найкращих стрільців країни та два кулемети Гатлінга, сер. А часу ми маємо обмаль.

— А оце згодиться проти двох кулеметів Гатлінга? — спитав Малкольм, беручи з полиці базуку.

Дафф заціпенів, побачивши, що лежало на полиці за базукою.

— На великих відстанях вона не надто точна, — пояснив Рікардо. — Але мені хотілося б підготувати план штурму «Інвернессу» на той випадок, якщо Макбет відмовиться скласти зброю.

— Гаразд, — сказав Малкольм, дивлячись на те, що знайшов на полиці Дафф.

— Господи, а це звідки?

— З руїн, де її знайшли після нападу на клуб «вершників», — відповів Рікардо. — Це всього-на-всього шабля, але все одно — зброя.

— Це не просто шабля, — мовив Дафф, міцно стиснувши руків’я. Він розмахнувся і відчув вагу сталі у своїй руці. — Це шабля Свено.

— Ви що, зібралися взяти її із собою? Від неї все одно жодної користі.

— Е, ні, — заперечив Дафф. — Користь є. Нею можна розсікати животи вагітним жінкам і полосувати обличчя немовлятам.

Малкольм повернувся до Рікардо.

— Ви зможете підвезти цю зброю до центрального вокзалу за годину до світанку?

— Вважайте, що це вже зроблено.

— Дякую. Ну що, може, спробуємо подрімати години зо дві?

— Сер!

Макбет насилу відірвав голову від холодних грудей Леді і підвів погляд. То був Джек. Він повернувся і стояв на порозі.

— Хтось біля реєстратури хоче з вами поговорити.

— Ти що, к-к-когось впустив?

— Він був сам і наполегливо стукав. Тож я його і впустив. А тепер він відмовляється виходити геть.

— Хто це?

— Якийсь молодик на ім’я Сіварт.

— Сіварт?

— Каже, що ви врятували йому життя в гавані під час облави на «вершників».

— А, заручник. А що йому т-т-треба?

— Прийшов записатися до вас добровольцем. Каже, що йому телефонував Малкольм, який збирає людей, аби організувати напад на «Інвернесс».

— У такому разі, — мовив Макбет, знову кладучи голову Леді на груди і заплющуючи очі, — скажи, нехай іде геть.

— Він відмовляється, сер.

Макбет тяжко зітхнув, підвівся і простягнув руку.

— Ану, принеси пістолет, який я тобі видав, Джеку.

Вони пішли до реєстратури, де знервовано чекав молодий хлопець. Спускаючись сходами, Макбет націлив на нього зброю.

— Геть!

— Але ж, старший комісаре… — почав був, затинаючись, хлопець.

— Геть! Тебе підіслав сюди Малкольм убити мене. Геть, кажу тобі!

— Ні, ні, я…

— Рахую до трьох! Один…

Хлопець позадкував, вхопився за ручку дверей, але вони були замкнені.

— Два!

Витягти ключа, Джек кинувся до хлопця й допоміг йому відчинити двері.

— Три!

Сіварт вискочив, гепнувши дверима, і звук його кроків стих удалині.

— Невже ви й справді гадаєте, що…

— Ні, — відповів Макбет, віддаючи Джеку пістолет. — Але такий молодий хлопець, як він, нам лише заважав би.

— Вас не так вже й багато, сер, а йому стільки ж років, скільки Олафсону.

— Ти зробив те, що я просив, Джеку?

— Іще не закінчив, сер.

— Коли закінчиш, скажеш. Я буду в ігровій кімнаті. Макбет відчинив стулчасті двері казино. За високими вікнами на сході вже починало сіріти. Стара і сива ніч збиралась піти геть.

42

Сонце ще ховалося за горою, але вже послало червоного передвісника свого приходу. Інспектор Леннокс подумав, що йому раніше ніколи не доводилося бачити в їхньому місті такого гарного світанку. А може, й доводилося, але він цього просто не помічав. Чи, можливо, то морфін забарвлював усе довкола, а не сонце? Після суботньої гулянки вулиці були прикрашені розбитими пивними пляшками, сигаретними недопалками та купками ригачки, однак довкола не було нікого, тільки маленький чоловічок у чорній морській уніформі, кудись поспішаючи,